Затишний Валин світ зруйнувала війна. Вона тимчасово мешкає в Італії, але звикати до нового життя на гостинних південних землях їй непросто. Так само почуваються брати Давид і Влад. Підлітки разом сортують гуманітарну допомогу для України, пізнають світ навколо, випробовують себе і його на міцність… І весь час думають про ДІМ, батьків, рідні «панельки», акації на подвір’ї. До тимчасово переселених українців в Італії ставляться привітно. Валя навіть знаходить «бест» подружку. Та чи завжди за люб’язністю й готовністю обговорювати відверті теми криється справжня дружба? Коли ти вразливий, дуже легко помилитись і довіритися не тій людині.

Перед вами багатошарова історія про травмування війною, відстоювання власних кордонів, булінг і стосунки. Стосунки між батьками і дітьми на відстані тисяч кілометрів. Стосунки між підлітками, які потребують самовираження й любові.

Середина 2000-х, місто-мільйонник на сході України. Минуло тринадцять років, відколи Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього — райони і далі поділені між бандами, а нічні вулиці наповнені тишею й страхом, які вгамувати здатний дешевий алкоголь, наркотики або «махач». Старі друзі, місцевий дільничний, афера з квартирою матері, «дворові методи» розв'язання конфліктів і зваблива сестра кримінального авторитета все глибше вплутують Кирила у павутину місцевих інтриг. Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг. 

Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле.

П’ять цілковито різних історій, як за настроєм, так і за жанровим наповненням, розмістилися під обкладинкою. Тут герої проводять свої життя, осмислюючи помилки, будуючи плани на майбутнє, простежуючи невблаганний зв’язок між дрібницями особистого і великими наслідками суспільного. Через усі історії прозирає спільний герой — місто Луцьк — десь натяком, десь прямою згадкою. Місто огортає своїм теплом усіх персонажів, та радо запрошує до себе читачів.

Ця збірка — результат роботи Луцької літературної резиденції «Місто натхнення». Кожного з учасників безперечно можна назвати автором, який знайшов шлях до сердець своїх читачів. І ця книжка не стане винятком.

Легендарний роман «Культ», який на початку нашого тисячоліття відразу зробив свого автора класиком сучасної української літератури, знову приходить — до оновленого покоління читачів. Цей унікальний твір уже перекладено сербською, болгарською, польською, німецькою, італійською, французькою, а можливо, і деякими позаземними мовами. Бо ж ідеться в ньому не лише про понурі та депресивні 1990-ті з їхніми незабутніми й чудово виписаними в романі атрибутами, а й про взаємодію різних світів, енергій і матерій. Описуючи дивовижний і страхітливий культ Древніх, «Культ» і сам став культом у «просунутому» середовищі підлітків і молоді 2000-х. Тепер він приходить по душі їхніх не менш просунутих нащадків. Начувайтеся!

• Автор — лауреат численних літературних премій
• Літопис довоєнного часу, сповнений безмежною вірою в людину

Як жити, коли найрідніші виганяють із власної хати та власного життя? Де душа може знайти прихисток, коли навколо тебе зовсім чужий світ? І що робити з несподіваним почуттям, що заполонило тебе попри всі сумніви, заборони й умовності світу?

Ксені, як і багатьом українцям, добре знайомі відчуття втрати і щемкої туги за рідним краєм. Але їй не звикати боротися - і нести іскру тепла всюди, де б не опинилася. Але й любов ще довго блукатиме сиротою по світах, знаходячи тимчасовий притулок у ще не спалених серцях…

Одвічне почуття, котре мов вірус влучає в людей різного віку, статку, становища, не минає й людей в рясах, у церквах і монастирях. У сюжетній лінії роману «Чорні морелі» лежить романтичне кохання улюбленця Митрополита Андрея Шептицького, семінариста духовної семінарії Святого Духа Йосифа Кладочного та Аделі Ліщинської. Попри важкі випробування долі, вони пронесли його у своїх серцях, залишивши кохання непорочним, вічним та величним.

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя.

Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені… Але що станеться, якщо про них заговорити вголос?

Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефону, що слугує ліхтариком,  дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей.

Ми живі, поки ми віримо

Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…

Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»? 

Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. 

Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? 

«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході. 

Герої оповідань збірки «Шлях додому» – майже невигадані. Вони цілком можуть бути тими, з ким ви бачитеся щодня: військові у відпустці, волонтери на відпочинку, дружини, які чекають з фронту своїх чоловіків, закохані, які зустрілися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, а тепер їхні стосунки випробовують відстань і виклики воєнного часу. Це можуть бути ваші рідні, друзі, знайомі чи ті, кого ви не знаєте особисто, але про кого читали десь на сторінках соцмереж чи в пабліках. У кожного з них, як і у вас, власна історія на цій війні. Вони всі – різні, однак об’єднує їх спільна риса: любов до свого й до ближнього. Також є те, що допомагає їм за будь-яких умов або складних обставин, у яких вони опинилися, – відкрите серце, довіра до життя і сміливість попри все залишатися людиною. А ще кохання – явище зовсім неочевидне, коли йдеться про війну. І саме кохання не залишає війні жодного шансу на виживання.

Війна безсила перед коханням. Воно з’являється попри все і дає силу заради. Тоді все можна пережити будь-що: полон, травмування, сотні кілометрів відстані, безсонні ночі. Вік, стать, страх стають просто словами, що не мають ніякого значення. І навіть тоді, коли помножене на два кохання доводиться нести крізь життя самотою разом із болем втрати, воно не щезає. До цієї книжки увійшли історії реальних українок та українців, які зустріли або втратили одне одного під час війни… Історії про весілля після третього побачення, про розпис у лікарні без білої сукні і гостей, про очі-море, у які більше ніколи не зазирнути… Про силу кохання, яке допомагає здолати темряву. Соціальний проєкт «Я тебе… війна» заснували Христина Біляковська і Вікторія Середа 2022 року. Авторки з командою шукають, записують і розповідають історії про кохання під час війни, про досвід сотні абсолютно різних пар: військових, госпітальєрів/ок, волонтерів/ок, рятувальників/ць та інших.

Варя мріє стати шеф-кухаркою, творити і вийти на новий рівень. Мама каже їй, що можна просто вийти заміж — за хлопця з їхнього містечка. Та Варя так утомилася щось доводити людям, які її не розуміють, що вирішує: настав час шукати власний смак свободи. Дівчина вирушає до Львова з наміром підкорювати вершини ресторанної кухні. Проте досягнути свого виявляється не так легко: невдачі й випробування чекають на кожному кроці. Та коли Варя несподівано знаходить книгу легендарної української кулінарки минулого століття Ольги-Марії Франко, її мрії отримують шанс здійснитися...

«Гімн демократичної молоді» — шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись.

Чи можливо полюбити чужу дитину, як свою кровну? Що заважає на цій площині зійтись лініям? Чому в цьому місці є так багато страхів, стереотипів та упереджень, які не дають проявлятися чистій любові?

Відповіді на ці питання авторка книжки Ольга Бартиш шукала, коли вирішила написати власну історію та поділитись своїм досвідом усиновлення. Пошуки привели її до абсолютно інакших викликів — як полюбити свою внутрішню дитину?  Як прийняти в собі ту маленьку дівчинку, що прагне свободи та проявлення і просто дозволити їй бути?

«Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» — це не розповідь про досвід усиновлення і точно не інструкція як діяти, якщо ви вирішили відкрити свій дім для дитини. Перед вами дослідження почуттів звичайної жінки, яка одного разу захотіла допомогти дитині, світові і в першу чергу собі. 

П’ятниця — це миті, коли ми перебуваємо в найтемніших куточках нашого буття, коли іноді здається, що все втрачено. Натомість неділя – це відновлення, світанок після темної ночі. Час, коли ми віднаходимо внутрішню силу і власний шлях до щастя.

Початок повномасштабної війни вплинув на всіх нас, залишивши відбитки в житті кожного українця і водночас закарбувавши слід — історію пройденого в той час досвіду.

Влітку 2022-го письменниця Ірена Карпа, проконсультувавшись із психологинею Ларисою Волошиною, започаткувала онлайн-курс «Терапевтичне письмо», де допомагала учасницям проговорювати пережитий біль та виплескувати емоції у власноруч написаних історіях. Ці заняття виявилися корисними та ефективними, тож Ірена  продовжила працювати в напрямку творчого терапевтичного письма і заснувала курс «My Story», під час якого запропонувала студенткам попрацювати над досвідом, пережитим під час повномасштабної російсько-української війни. На курсі учасниці писали твори, в яких ділилися власними історіями чи історіями близьких людей, створюючи оповідання на основі реальних подій. Усвідомивши, що ці тексти справді варті уваги, Ірена Карпа загорілася ідеєю: «видати збірку текстів не професійних письменниць, а “звичайних героїнь у надзвичайних обставинах”».

Так з’явилася збірка короткої прози «Я не знаю, як про це писати». Це історії проживання російсько-української війни, які, художньо переосмислені та втілені в оповідання й есеї, звучать розмаїто, але є голосами одного спільного досвіду. «Говорити, розповідати, радитися вголос зі своїми — це те, що тримає нас у найскладніші часи, — каже Ірена Карпа. — Ці історії — якраз такі». Письменниця пояснює, що терапевтичне письмо здатне звільнити: сміхом, проговоренням, фіксацією емоцій та подій, виплескуванням гніву й ненависті, а чи любові та вдячності, збереженням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати. В кінці збірки Ірена Карпа пропонує читачам також спробувати записати власну історію або просто свої думки. «Бо хто, як не ви, є головним героєм вашого життя?» — каже вона.

Втілювати ідею в книжку Ірені допомагала редакторка та упорядниця Жанна Капшук. «Ця збірка — ніби розмова, що має свій рух: від думок про дім — через почуття розгубленості, запитань і невизначеності — через ухвалені рішення та пошук стійкості — через втрати і біль та важкі переживання — через пошук світла у темряві — через сміх крізь сльози або сміх завдяки гумору — до пошуків шляхів до себе та свого відновлення», — ділиться Жанна.

До збірки увійшли твори авторок-учасниць курсу письма Ірени Карпи «My Story»: Анастасія Нарольська, Анна Гольдін, Анна Сєдих, Анна Софіна, Вікторія Герасимчук, Вікторія Климок, Вікторія Степаненко, Галина Чепурко, Ганна Підлісна, Дарина Зерній, Дарія Солодовник, Ірина Шмигельська, Каріна Армлос, Катерина Компаненко, Катерина Науменко, Ксенія Яценко, Ксеня Лук’яненко, Марина Лазовік, Марія Карапата, Надія Бадло, Наталія Крайнюк, Наталка Ремез, Ніла Ревчук, Оксана Кравець, Оксана Левчук, Оксана Тунікова, Олеся Філіпенко, Ольга Дмитренко, Ольга Сауленко, Поліна Біляєва (Polina Biliaieva), Поліна Воронова, Христина Живогляд, Яра Мудра (Ярослава Матвєєнко).

Про що книжка? Шахтарське селище. Три покоління однієї сім’ї. Люди, які намагаються жити у проміжках між війнами. «Бабуся вмирати не любила» — книга автобіографічна, тому що автор писав про свою родину. І водночас вона універсальна, бо описує події, явища, характери та долі, які дозволяють зрозуміти Донбас — і людей, які там живуть. Останніми роками цей регіон, здавалося, став розділом з нашого минулого — але тепер він перетворюється на розділ з нашого майбутнього. Нам буде легше розібратися в ньому, якщо ми в нього вдивимося. Книжка, яку ви тримаєте в руках, допоможе кожному зробити це.

Широка війна, наче гігантська анаконда, наближається повільно й безшумно. Пастор-євангеліст, військовий капелан і багатодітний батько Григорій Мотуз як ніхто гостро відчуває її нудотний подих. Мало хто вірить, що Росія наважиться напасти. Проте їхні ілюзії розлітаються тієї ж миті, коли перші російські снаряди і міни вбивають перших людей і за лічені дні місто Марії перетворюється на цвинтар.

Російські війська оточують Маріуполь, тож пастор евакуює родину, родини прихожан і військових, дитячий притулок. Його волонтерський капеланський батальйон працює в «сірих» зонах по всій лінії фронту, а сини воюють і рятують людей пліч-о-пліч із батьком.

В одній із експедицій Григорій, осліплений вибухом, потрапляє в полон. Прикутий до підлоги у «столипінському» вагоні, він пригадує власне життя: дитинство, службу в радянській армії, боротьбу з наркомафією за безпритульних підлітків, пошук свого коріння і правди у мареві російської пропаганди…

Насправді ця війна — між Світлом і Темрявою, між цивілізацією життя і цивілізацією смерті — триває значно довше, ніж 400 років. І настав час для фінального епізоду.

Різдво починається тоді, коли його відчуває наше серце. І в цьому очікуванні дива важливо бути поряд із тими, кого любимо, і дарувати світло тим, хто його потребує. Герої книжки створили власний адвент-календар. Щодня оповідачка, її чоловік Амвросій та приятелька Христина вигадують одне для одного завдання, які не тільки примножують радість, а й відкривають чимало нового зі світу культури. Цей затишний адвент-календар подарує віру в диво, яке неодмінно здійсниться, і стане для вас інтелектуальною грою-мандрівкою, у якій вільно й невимушено поєднуються особистості української та інших європейських культур. І будьте певні: під час виконування цих передріздвяних завдань зовсім не соромно зізнатися, що ти чогось не знаєш.

«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня.

Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім –  упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору.   

Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці.

Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди.   

Львівський археолог, професор Лев Ковалевич, вирушає в Карпати на розкопки, пошуки скарбів Олекси Довбуша. Із ним також їде художник, який не надто ускладнює собі життя й полюбляє випити, співачка вар’єте та її молодший брат-контрабандист. Вони самі ще не підозрюють, яка роль кожного в цій історії. Можливо, зібрати їх усіх разом у глибині Карпат — це частина чийогось плану?

У цьому пригодницькому романі минуле й сучасне переплетено тісніше, аніж спершу може здаватися. Карпатську магію і духів з прадавніх часів щось пов’язує із тими, хто живе у Львові початку ХХ століття. Можливо, це кохання, над яким не має влади час, або давнє протистояння злих і добрих сил у світі?

Ті, хто читав роман Марічки Крижанівської «Тіні», будуть раді зустріти знайомих персонажів у нових сюжетних колізіях, дізнатися, що відбувалося у світі духів, коли з Гуцульщини зник Гук, і де він перебував увесь цей час. Проте «Танго з духами» — це повноцінна окрема захоплива історія, якою можна насолоджуватися й тим, хто не знайомий із поперед­нім романом авторки.

Майже двадцять років тому герої «Anarchy in the UKR» здійснили ідейну подорож Сходом України, місцями бойової слави Нестора Махна. Мандруючи Донбасом, вони шукали відповіді на питання — що ж таке воля-свобода-анархія? Чи є межа між ними та де вона пролягає?
Що собою представляє «свобода»? Чи буває її замало або навпаки забагато? Що робить нас вільними? Що заважає нам бути вільними? Відповідь на ці та інші запитання ми знайдемо в книзі-подорожі Сергія Жадана.

У 2014 році автор знову відвідав територію, що колись була територією анархізму. Але цього разу — в дуже наелектризованій атмосфері, коли саме повітря просякнуте війною… Вже не давнішньою, часів Нестора Івановича, а більш ніж сучасною…

Ця подорож описана у «Луганському щоденнику», що також увійшов до перевидання разом із оповіданням «Бігти не зупиняючись» – розповіддю про один день із життя Худого: простого хлопця з безіменного міста на Сході України. День, наповнений сумнівами та невпевненістю, день, наповнений любов’ю та смутком. День, коли змінюється погода та міняються обставини. Останній мирний день у його житті…

На тлі ковідного 2020 року героїня роману “Рятуючи Єву” вперше зустрічається з Євою Шелест. Вибравшись неушкодженою із тенет тривоги, спричиненої пандемією, вона знаходить собі підопічну і турбується про її психологічний стан.

За методом японки Марі Кондо жінки наводять лад у домі, стосунках і душі. Вони все роблять невимушено і з гумором, тому виконана робота дає чудові результати. Психотерапевтичні знахідки і прийоми допомагають розхарастити гармидер у всьому, що їх оточує.

Російсько-українська війна — очима бійця полку «Азов»!

Хто і навіщо затягує криваву драму? Чому гинуть найкращі? Чому місцеві вважають своїх визволителів ворогами? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю.

До видання ввійшли твори: «Чорне Сонце», «Танець під чортову дудку», «Крук — птаха нетутешня», «Останній шанс Захара Скоробагатька», «Високі гори у Ялті», «Цілком таємні історії».

«Біг Мак» – назва першої прозової книги Сергія Жадана. Оповідання, вміщені в новому, доповненому виданні, були написані впродовж 2002–2010 років. Тексти подано в хронологічному порядку, що дає можливість допитливому читачеві прослідкувати час та географію написання кожного з них.

Їх було троє. Дев’ятнадцятирічний Рябий, який носить великі окуляри та їздить на чотирьохколісному велосипеді. Мес, який купує екстазі і за плечима якого сповнене насиллям дитинство. І третя, Ада — дівчина з перерізаними венами, яка чує дивний голос. Незабаром почнеться загадкове Шоу Кролика Ло, і заблукані душі потягнуться вервечкою до Доктора. Зміни — ось чого вони прагнуть. Але для цього трійця мусить подолати випробування. Кожен із них зустрінеться із самим собою, щоб зазирнути в очі тому, хто прочитає цей роман. Бо вони — це ми, і ми занадто довго ходили по колу.

Дилогія, що складається з романів «Сузір’я Дів» і «Місяцівна», — то справжнє плетиво жіночих доль, пов’язаних давнім амулетом, фатальним прокляттям і родинною історією, яка рясно скроплена моторошними таємницями, лукавими інтригами, безневинною кров’ю, підступними зрадами, безоглядною самопожертвою, справжнім коханням, що густим шлейфом тягнеться за представницями давнього шляхетного роду Коморовських від XVІІІ століття і до наших днів.

Книжка для сина, написана на війні

Він міг показувати сину світ, навчати і просто бути поруч. Натомість пішов захищати свою державу у російсько-українській війні. Та попри виснажливі воєнні будні головний герой не забуває бути батьком. Так виникає ця книжка — розмова із сином, який залишається далеко, але водночас завжди поруч — у самому серці.

Тут немає батальних сцен чи описів боїв. Валерій Пузік намагається продемонструвати, що навіть у час найжорстокіших війн у центрі всього — людина. Він веде читача уламками спогадів, рефлексіями сьогодення і мріями про майбутнє, створюючи власну фронтову реальність.

Ця книжка — це тут і зараз, у якому перебувають тисячі солдатів на війні. Це живий нерв, який не дозволяє залишатися байдужим до всього, що тебе оточує. Це вузька стежка над прірвою, яку потрібно пройти, щоб врешті побачити світло — своїх дітей, своїх рідних і свою мирну країну.

2016 рік. Брат із сестрою зі столиці вирушають на весілля сестри. Настуся живе із матір'ю на півночі Донеччини, де ще зовсім нещодавно тривали бої. Олег і Яра не надто прагнуть повертатися у рідне містечко — стосунки з матір'ю в обох не найкращі, а все навколо нагадує про складне дитинство та смерть батька-художника.

«Весілля Настусі» — це подорож на Донеччину в круговерті нових і давніх знайомих, несподіваних втрат і відновлених спогадів, які допоможуть краще зрозуміти, ким ти є і що тобі насправді потрібно.

Коли починається війна, слова стають зайвими — потрібні дії. А потім виявляється, що й самі слова змінилися, розкришилися, набули нових сенсів і звучання. #словниквійни починався із фрагментів історій, почутих і пережитих, а став способом зафіксувати досвід важких втрат і безповоротності, болю й віри в перемогу. Остап Сливинський, дбайливо збираючи документальні свідчення, надав їм нової форми. Серед людей, чиїми голосами промовляє «Словник війни», — ті, що змушені були покинути домівки й пуститися в невідоме; волонтери й медики; військові; громадські активісти й митці — дуже різні, але об’єднані спільним переживанням і єдиним поривом люди, чиє життя змінила війна.

Єва Шелест – вагітна мешканка Бучі, котрій вдалося врятуватися після того, як окупантів вигнали з міста. Жінка вижила. Однак вціліти фізично ще не означає вижити душевно.

Апатія, агресія, ознаки психічного розладу – ось що чекає на тих, хто перебуває у посттравматичному стресовому розладі.

Як подолати біль, перейти горе, чи є життя після подій у Бучі тощо – питання, порушені в сюжетній лінії.

Роман Юрія Винничука критики вже встигли оцінити як визначну подію в українській літературі. Написаний у постмодерністській манері із збереженням усіх характерних особ­ливостей цього напрямку, він захоплює карколомним сюжетом, присмаченим еротикою, чорним гумором, нестримним потоком фантазії і, звичайно ж, розкішною мовою. Та водночас у цьому своєрідному романі-лабіринті присутній глибокий підтекст у формі незліченних літературних алюзій і натяків, гри з читачем, як сюжетної, так і мовної.

«Роман "Мальва Ланда" — за визначенням Андрія Бондаря —  це дуже несподіваний прорив української прози в царину нової фантазійності, якої в нас не було. Винничук настільки вміло й настільки смаковито й соковито пропонує нам якийсь абсо­лютно альтернативний світ, світ сміттярки України, що, я так гадаю, цей роман є найбільшим здобутком української прози останніх десятиліть».

Троє друзів мусять терміново знайти четвертого, який зник у невідомому напрямку, і повідомити йому про самогубство вітчима. Саша Карбюратор повинен встигнути на похорон…

Що це: пронизливий ліричний текст? стьоб? практичний довідник для нонконформіста і лівого терориста? релігійний роман? роман-знущання? «Депеш Мод» тільки з першого погляду скидається на галюцинацію напівголодного студентика, насправді це строкатий портрет перехідної доби і покоління, яке зависло в жорстокому міжчассі дев’яностих.

У цій антології вмістилися тексти відомих українських авторів та авторок після початку повномасштабної війни. Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Андрій Любка, Тарас Прохасько, Олександр Михед, Артем Чех, Ірина Цілик... І це навіть не половина всіх письменників, що поділилися своїм відчаєм та болем, своїм бажанням та страхом, своїм оптимізмом та зневірою на сторінках цієї антології. 

Передмову до цієї збірки написав Головнокомандувач Збройних сил України – генерал Валерій Залужний:

"Воєнний стан – це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан – військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан – нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території.

Слава Україні!"

Україна, як і більшість інших країн, проходила і проходить через період змін, причому робить це доволі інтенсивно. Ці стрімкі зміни й відображені в нотатках автора. У них політико-бізнесовий рівень життя перетинається з людським виміром, а емоції та мрії — зі щоденним плином справ.

Ця книжка — про «зрозуміти». Усі ми намагаємося зрозуміти якісь проблеми навколо нас, якісь події, а завданням автора стало зрозуміти свою країну. Війна виявилася тим екзистенційним виміром, який показав Україну такою, якою ми її ще не бачили. Він задав ту тональність змін, яка фіналізує всі попередні роки спроб щось змінити. Зрозуміти цей вимір теж важливо — і тому на потік рефлексій про Україну кінця 2010-х накладаються думки про Україну сьогоднішню, Україну в стані війни. Зараз саме час для усіх нас зрозуміти країну, в якій ми живемо.

Початково Camino de Santiago — це проща, мережа доріг, які ведуть до мощей апостола Якова. Втім цей шлях уже давно став чимось більшим. Ступаючи на дорогу, ти ніколи не знатимеш, що чекатиме попереду: які зустрічі та випробування, та й, зрештою, що саме побачиш наприкінці. Ця невизначеність і є частиною магії Каміно, заради якої люди вирушають у дорогу.

«Найкраща книжка про Каміно» — це історія дороги з тисячею імен та тисячею облич. Початок однієї історії стає кінцівкою для іншої, і навпаки, тут зустрічаються давні друзі та незнайомці, люди закохуються і приймають доленосні рішення, інколи — когось знаходять чи втрачають. Та хай скільки подій відбулося на цьому Шляху, хай у який  спосіб ви його долали: пішки чи на велосипеді, в компанії чи на самоті — ця дорога ніколи не закінчується. Зробивши перший крок, людина все подальше життя проводить у пошуках, бо справжнє паломництво веде не до конкретної точки, воно спрямоване всередину вас самих.

Роман-репортаж Максима Беспалова — це химерне поєднання реальних і вигаданих історій, що вибагливо переплітаються та складають єдиний візерунок, історію, що починається з першого кроку на Шляху святого Якова. «Я не знаю жодної людини, яка вийшла на Шлях святого Якова, аби просто прогулятися, — пише Максим. — На цій дорозі кожен щось шукає, проте шукає щось своє, особливе. Чи особливу. Чи особливого. Дехто справді знаходить».

Під час повномасштабної російсько-української війни, французький письменник Еммануель Рубен запросив українських колег — чотирнадцятьох авторів та авторок — розповісти про свою Україну. Про її міста й села, місця та краєвиди, простори та людей, які тут творили. Про речі, які є символічними для українців та уособлюють те, що називається Домом. Так з’явилася збірка Hommage à l’Ukraine — «Ода до України». Це книга есеїв, оповідань та віршів, які написані під час війни і в яких автори діляться своїми спогадами й відчуттями, радощами і тривогами, думками про те, як війна змінює рідні місця та сприйняття дому, та історіями, які показують Україну такою, як вона є. У цій збірці історії про 11 областей із 24 та про Крим.

Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в житті країни, і в долі киянки Мар’яни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина - зарозуміла шляхтянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки? Адже перед цими щасливцями постає непростий вибір - незліченні скарби, що їх мають успадкувати від свого предка, чи кохання і воля…

Ми всі пов’язані. Але часто про це не здогадуємось. Засновник благодійного фонду, у якого викрадають доньку, і сам безслідно зникає. Слідчий на межі розлучення за будь-яку ціну хоче зберегти власну родину. Вулиці тремтять від нелегальних нічних перегонів, блогери-мільйонники полюють на хайп, а вихованці дитячого будинку щодня чекають на волонтерів. І поки кожен загруз у своїх проблемах, дивакуватий п’ятнадцятирічний хлопець уперто везе листа Миколаю через усю країну. Ми шукаємо здійснення своїх бажань. Та чи знаємо, що насправді хочемо знайти?

Це книжка пригод і настроїв, реальних історій і автобіографічних вигадок, універсальний порадник і атлас туристичних маршрутів. У цих текстах свідки Єгови п’ють коньяк, Мілан Кундера опиняється в басейні, а водії «мерседесів-спринтерів» женуться за каретами швидкої допомоги. Словом, абсурдно, зате пізнавально часом меланхолійно, але частіше кумедно. Всім, кому сподобалися попередні збірки автора «Спати з жінками» і «Саудаде», слід налаштуватися на писання захоплених відгуків у своїх соціальних мережах. Автор обіцяє їх лайкати.

Продовження історії «Село не люди»

Чотирнадцять років тому через інтриги і жадібність сільського магната Івана Залусківського згоріла Шанівка, постраждали селяни, та найбільше — Катерина, яка втратила всіх, кого любила. Чотирнадцять років Залусківський і Катерина не бачилися. Поки він багатів та міцнів, дівчина поступово втрачала свій особливий дар передбачення. І так би їхні дороги розійшлися назавжди. Якби одного дня на занедбаному шанівському обійсті школярка Стаська не знайшла... труп чоловіка.

Катерина знає, хто жертва і хто вбивця. Тепер її життю знову загрожує небезпека. Через наклеп Катерина й сама опиняється під підозрою. Вона нікому не вірить і майже ніхто не вірить їй. А той, хто розпочав смертельне полювання на Катерину, упевнений: порятунку їй немає. Розпочате багато років тому час довести до кінця...

«Хто ти такий?» – час від часу запитує малолітнього Тимофія його контужений далекою війною ворог і друг, мучитель і наставник Фелікс. «Хто я такий?» – запитує себе наприкінці роману майже дорослий автобіографічний Тимофій. Шлях від першого питання до другого є неминучим для героя будь-якого роману виховання. У випадку Артема Чеха – виховання в тіні відразливого досвіду чужої війни, що раптом виявляється моральною і фізичною підготовкою до власної, хоча якраз її ми у цьому романі не знайдемо. Але, можливо, знайдемо всі ті дитячо-юнацькі ініціації, крізь які нам самим довелося продиратися до зовсім не такого, як очікувалося, дорослого життя.