Віксена на прізвисько Лисиця — дівчина, яка працює запечатувальницею могил. Звичайна людина в місті, де поруч живуть вампіри, перевертні, відьми й інші надприродні істоти. Та за якихось кілька днів усе її життя кардинально змінилося. І ось Лисиця опиняється на даху багатоповерхівки, переживаючи втрату того, хто ще тиждень тому був незнайомцем.

Рубіновий жнець мертвий. Вікланський клан оплакує утрату, звинувачуючи в ній Віксену. Надприродний світ збурюється дедалі сильніше: чорний драґон мріє знову мати крила, інфернальні чародійники вважають Віксену своєю Нареченою, а страхітливий «Неіснуючий загін», який полює на надприродників, досі не вдалося викрити.

Лисиця ж тим часом намагається оговтатися від утрати й приборкати власні сили, які стає щораз важче контролювати. 

«— Дівчинка, що вдає, ніби шукає смерті.

— Чому це — вдаю? 

— Ті, хто лягає під потяг, не протирають колію під собою».

Десятикласниця Софія на закинутому даху багатоповерхівки. Все заради фото, аби вразити старшокласника. І таємничий незнайомець у чорному, який чи то рятує дівчину, чи то є причиною її падіння з даху.

Усе могло б закінчитися на цьому місці. Софія мала б усе забути, але вийшло зовсім не так. Вона починає бачити дивних, невидимих для інших, істот, які шкодять людям, — нещастимців. Бачать цих потвор лише обрані — мисливці. І вони дуже не хочуть, щоб дівчина приєдналася до них, адже ніхто не стає мисливцем просто так, для цього треба зректися майже всього.

Це історія любові та вибору, бажання допомогти й пошуку «своїх» людей.

«Як звичайний хлопець я не можу зробити проти своїх ворогів майже нічого, але як принц можу майже все».

Чи багато в житті країни може змінити п’ятнадцятирічний принц? Принц без належної освіти, який третину свого життя провів, переймаючись питанням власного виживання, а не державотворення. Принц у світі, де правлять боги, даруючи людям магію і водночас не надто хвилюючись за долю своїх підопічних.

Принц Ізарель мав бути королем, а став натомість вигнанцем. Замість придворних балів і навчання дістав лише важку працю, аби заробити на шматок хліба. Та попри це навіть «життя на вулиці» звучить краще, ніж перспектива повернутися в замок… Суто до моменту, коли доведеться обирати між власною безпекою та країною, війною і примарним миром.

«Світ змінюється, і навіть їй не уникнути цих змін. Священник казав правду. Вона була дурною, вперто лишаючись на Межі. Можна скільки завгодно втікати від світу, але ти лише пробіжиш по колу...»

Опинившись на Межі між країною людей і таємничих альвів, хлопець без пам’яті, якого шукають по всіх закутках континенту, зустрічає сліпу жінку, що називає себе характерницею. Хто вона? І чому у двох незнайомців так багато спільного?

Зрада, державний переворот, магія, мавки та привиди, прокляті коханці, знищені королі й убивці, яких ніхто не бачив. Пройти історію до кінця й зрозуміти, що відбулося насправді та чим це загрожує всьому їхньому світу.

Наше повсякденне життя — суцільна хімія. У ванній, на кухні, в автівці, аптечці й навіть на природі. За найпростішими речами — від прянощів до антисептика — стоїть складна формула і щонайменше кілька хімічних сполук зі страшними назвами, які взаємодіють між собою у той чи інший спосіб (незрозумілий для нас зазвичай).

У книжці хімік-токсиколог Володимир Саркісян пояснює, як на хімічному рівні функціонують речі та явища, з якими ми стикаємося щодня, — приготування їжі, прибирання та прання, купівля ліків, ожеледь на дорогах. Тут не лише формули та схеми, а й цілком буденні та практичні приклади. Коли потрібно посолити смажену картоплю та чому гомеопат не зможе нікого отруїти (як і вилікувати)? За яким принципом працюють марихуана, пестициди і шампунь? Звідки взялися мило, антисептик та чи існують чудодійні креми «все в одному»? Про все це розповідає Володимир Саркісян, пояснюючи принцип дії простих сполук і речовин, ділячись при цьому кулінарними лайфхаками та історіями від Плінія, Дюма та Агати Крісті.

Який у вас характер? Як ви дивитеся на світ, що в ньому вирізняєте, а чого не помічаєте? Якими влучними й дотепними висловами користуєтеся, коли хочете щось або когось схарактеризувати? 

Коли ми описуємо світ і себе в ньому, то часто-густо вживаємо фразеологізми — мовні одиниці, що емоційно й образно відображають наші думки, бережуть у собі історію народу та його мудрість.  

У цій книжці зібрано яскраві та влучні фразеологізми, що описують зовнішність людини, її характер, стосунки з родичами й не родичами, а також її місце у світі й сам світ. Крім естетичного задоволення від самих висловів та ілюстрацій, читач зможе дізнатися про джерела, історичне підґрунтя й принципи формування української фразеології.

«Це перелік пігулок, які я приймаю щодня. Можете перевірити, чи все тут правильно?»

Такі питання не рідкість, це доволі звична фраза, яку регулярно чують фармацевти в аптеках. Капсули й таблетки стали звичною частиною нашого життя, і в багатьох день починається далеко не з кави, а зі жмені пігулок. Чи хороша ідея займатися самолікуванням? Звісно, ні. Але точно варто розуміти, що відбувається з організмом, коли йому пропонують чергову таблетку від головного болю, скажімо.
 

У цій книжці фармацевтка Вікторія Михайлова розповідає про те, як діють медикаменти на наш організм і як організм реагує на них, що означають всі ці фрази на кшталт «приймати натщесерце» та «за 30 хвилин до їди». Вона говорить про історію і майбутнє фармації, популярні ліки та їх виробництво, фармацевтичні міфи й особливості прийому ліків в умовах надзвичайних ситуацій.

Вікторія розповідає, як від лікування ртутними ваннами, золотом і мишʼяком люди дійшли до виробництва справжніх ліків, а також пояснює, як довго триває розробка однієї «таблетки» та чому так різняться в цінах ліки з однаковим складом. А ще, звісно, описує, як діють знеболювальні та препарати від кашлю, що просто зараз лежать у вашій домашній аптечці, й чим небезпечний грейпфрут у поєднанні з ліками.

Дівоча честь і розпусні вечорниці. Весілля й обряд «комори». Повсюдні заборони та сороміцькі пісні. Картина того, якими були інтимні стосунки українців, справляє двояке враження, якщо спиратися лише на народний фольклор. Як же все було насправді і як ми кохалися?

У своїй новій книжці етнологиня Ірина Ігнатенко розповідає історію інтимних стосунків в українських традиціях. Яких чоловіків і жінок українці вважали красивими та бажаними, як знайомилися й до яких засобів «зваблення» вдавалися? У що одягалися наші прапрабабусі та як календар релігійних свят впливав на розклад гігієнічних процедур і секс? Які обмеження на інтимні стосунки були навіть у шлюбі? Чому замовчували зради та як по розбитих горщиках визначали майбутню кількість дітей? 

Від перших обіймів до першої шлюбної ночі, вагітності, пологів, хвороб і позашлюбних стосунків. Авторка описує тодішнє ставлення до власного тіла й тілесності, особливості весільних обрядів і контрацепції, пологи та заборони.

Вони легко долають простір та час. Під натиском їхніх армій падають цілі континенти. Вони зелені. Вони посеред нас. Вони прибульці.

Беззахисна на перший погляд лобода чи волошка може виявитися ще тим загарбником. І вже за якийсь час ви просто не впізнаєте ані свій садочок, ані поле у бабусиному селі. Тендітні рослинки прориваються навіть через асфальт та захоплюють усе на своєму шляху, не надто дбаючи про те, що росло на цій території до них. Одна мить і доведеться шукати в бюджеті зайвий мільярд, щоб нівелювати завдану шкоду. 

Як північноамериканський клен захопив Україну? Чому не варто забігати в зарості борщівника голяка? Чим небезпечна водяна чума, що у квіткових магазинах маскується під мімозу та ромашки та який вид може зруйнувати фундамент вашого будинку? Особливості таких рослин-загарбників та механізми боротьби з ними, включаючи приготування їжі, у своїй новій книжці описує ботанік Олексій Коваленко.

Готика, бароко, класицизм. Ренесанс і еклектика. Війни, пожежі, революції та реформація. Самого лише погляду на архітектуру міста достатньо, щоб зрозуміти, як воно формувалося та які епохи на нього впливали. Якщо, звісно, знати з якого боку на це поглянути.

У чому особливість собору Святого Петра і яких помилок припустилися шестеро архітекторів, які над ним працювали? Що таке фронтон і доричний ордер? Чому танцюючий будинок у Празі жахливий, як пов'язані готика та хрестові походи й по що треба їхати до Львова, якщо немає змоги відвідати Флоренцію? 

Ця книжка про те, як навчитися «читати» місто та відчувати його архітектуру, звертати увагу на ті деталі, які досі були непоміченими. Урбаніст та архітектор Юліан Чаплінський не лише пояснює, як відрізнити бароко від ренесансу, що таке маньєризм і де почалася готика, а ще й майстерно вплітає в цю оповідь політику, мистецтво й літературу. Він говорить про Пінзеля, Караваджо та Мікеланджело, розповідає, як після великої пожежі змінилася архітектура Лондона та чому в Парижі така характерна забудова. А ще розповідає про будинки відомих архітекторів і про те, з якого боку Рейну краще фотографувати Кельнський собор.

Птахи — несправжні, Австралії — не існує, а число 39 — прокляте. Звучить як недолуга вигадка, в яку ніхто ніколи не повірив би, чи не так? Насправді це конспірологічні теорії, в реальності яких переконані тисячі людей у всьому світі.

У своїй книжці політолог-міжнародник Максим Яковлєв досліджує найрізноманітніші теорії змов та пояснює, як конспірологи бачать світ і за допомогою яких інструментів вони складають свої змовницькі мозаїки.

Масони, євреї та рептилоїди. COVID-19 і Швеція, Данія й норки. Некрокомуністи й мультиплікатори-змовники. Як насправді працює ефект Даннінга‒Крюґера? Чому потонув «Титанік» і до чого тут мандрівники в часі?

Максим розповідає про змови у спорті та на Євробаченні, про загибель принцеси Діани, перемогу Обами на виборах за допомогою маніпуляцій погодою, а також про те, що Римську імперію нібито придумала іспанська Інквізиція, а Україну — масони. За допомогою вправ і низки опитувань ви зможете перевірити, чи схильні самі вірити в подібні змовницькі теорії, та зрозумієте, як сконструювати власну.

«Тонка коричнева лінія» — це поезія болю та втоми, поезія смутку за втраченим, поезія заціпеніння, поезія-крик, поезія-насмішка над абсурдністю реальності. Поезія-хроніка військового, який карбує своє життя та війну, іронічно насміхаючись із самого себе й пошуків сенсу.

Живі та мертві, валькірії та духи війни, забутий Бог і втомлений Сатана. Ті, що чекають, і ті, кого вже ніхто не дочекається. Смерть, яка ховається просто під ліжком. Поранені, кава, турнікети, миші в окопах.  Дні, схожі один на одного, як близнюки. «Нема ніякої долі. Не було ніякої змови. Просто деякі люди народились. Просто деяких людей не стало».

Коли я нарешті висплюся? Це питання ми ставимо собі роками, переконуючи самих себе в тому, що ось уже незабаром ­(після школи/іспитів/роботи/на старості) налагодимо цей процес. Переконуємо себе так, наче в цьому є щось складне, а у нас — необмежений запас часу. Погані й гарні новини разом: часу в нас мало, але, на щастя, у наших біологічних ритмах немає жодної магії. Сон і біологічний годинник, за яким ми живемо, — хай які складні в роботі механізми, та все ж їх можна налаштувати. Достатньо лише зрозуміти, як усе це працює. Саме ці процеси у книжці «Коли я нарешті висплюся? Як засинати і прокидатися із задоволенням» пояснюють біологині Ольга Маслова та Ніка Бєльська.

Авторки описують, як працюють біологічний годинник і цир­кадні ритми, що таке хронотипи, як налагодити режим сну в дорослих і дітей та чи варто спати вдень.

Чому не варто змушувати сов прокидатися о п’ятій та навіщо жайворонки «підриваються» з першим промінням сонця? Як побороти джетлаг, чому на ніч хочеться з’їсти тортик і навіщо вам у спальні суцільна темрява? Про все це розповідають Ольга та Ніка, які не лише розвіюють міфи, а й за допомогою практичних вправ показують, як зробити так, щоб усі ми нарешті виспалися.

Якщо вам здається, що якийсь орган з'явився в процесі еволюції нізвідки, то вам здається. Або сниться. Ніщо нізвідки не береться. Те, як збудовані ми з вами, ваша домашня кішка чи щебетлива пташка за вікном, до найменшої кісточки є результатом мільйонів років еволюції. 

Про все це у своїй книжці «Слідуй за розбитим черепом. Історія еволюції скелета» розповідає науковець Леонід Горобець. Він скрупульозно простежує, як змінювалися скелет і кістки, пояснюючи на динозаврах, людях і навіть рибах, як працювала всі ці роки еволюція.

Що таке ген «їжачок сонік», навіщо жабам «відмовлятися» від ребер і чому крокодиляче м’ясо на смак нагадує курятину? Чому очі розміщені на голові, а не, скажімо, на руках та чи справді кінцівки — то колишні плавці? Яка риба за швидкістю може обігнати гепарда та який палець довелося б ампутувати, якби ми пересувалися, як рептилії? Чому восьминоги, попри великий мозок, часом бувають тупіші, ніж бджоли, і що спільного в акул з літаками? Автор книжки відповідає на ці й інші питання, водночас пояснюючи, чим внутрішній скелет крутіший за зовнішній і як відрізнити колегу від рептилоїда.

Перці й помідори — не овочі. Гречка — горішок. Вишня — не ягода.

Усе своє життя, успішно проігнорувавши ботаніку, ми керуємося лише одним простим (і хибним) правилом: солодке — фрукт, а все решта — овочі. Насправді це так не працює. У книжці «Фрукти проти овочів» ботанік, музейник та автор блогу «Довколаботаніка» Олексій Коваленко розповість справжню історію продуктів, які ми щодня бачимо на кухні та в супермаркеті, а ще навчить відрізняти овоч від фрукта, горіх — від горішка, а кавун — від ягоди. У книжці Олексій пояснить, хто намагався лікувати огірками безпліддя та укуси скорпіонів, як салату приписали здібності впливати на чоловічу потенцію, звідки примандрував до нас буряк та як приготувати каштани в домашніх умовах і не рознести квартиру на шматки.

Перед вами — не збірник рецептів і навіть не підручник з ботаніки, книжка Олексія Коваленка — це реальна та дотепна історія найзвичайнісіньких овочів і фруктів: від особливостей їхньої ДНК та селекції до найдивніших міфів і кулінарних лайфхаків.

Як жити, а не виживати, коли ми постійно мусимо долати важкі випробування — війну, хвороби, розчарування? Від таких проблем немає чарівної пігулки, отже, треба відшукати внутрішні ресурси, які допоможуть нам вистояти у хвилини кризи, дати сили рухатися далі й знову віднайти сенс життя.
 

Підхід до психологічної гнучкості, описаний у цій книжці, допоміг надзвичайно різним людям долати виклики військового та цивільного життя, протистояти невиліковним хворобам і пережити горе втрати. Ви познайомитеся з їхніми історіями, а також із покроковим планом, який допоможе жити наповненішим життям попри все, що відбувається довкола нас щодня.
 

Розділ за розділом автори психотерапевт Давид Цибенко та журналіст Костянтин Коробов розказують, як інтегрувати у своє життя навички з терапії прийняття і зобов’язання, які допоможуть набути більшої психологічної гнучкості.

Наш біль як дощ, каже психолог Даниїл Міліковський. Ми не можемо його ані контролювати, ані уникнути, але кожна злива рано чи пізно закінчується.

Автор пояснює, що впливає на нашу психіку та що із цього ми можемо контролювати, а що — ні; як прийняти свої емоції й навчитися ними керувати. Книжка вчить мислити гнучкіше та плекати корисні думки навіть у найскладніших обставинах, зберігати внутрішню стійкість і справлятися з деструктивними думками. Поміж історій клієнтів психолог вплітає вправи, які допомагають вирішувати, спираючись на ваші життєві цінності, та рухатись до плідного й наповненого сенсами життя. 

У своїй книжці Даниїл спирається на техніки з класичної когнітивно-поведінкової терапії, терапії співчуття собі та терапії прийняття й відповідальності.

«чорнокоса з очима повними новин

коли за вікном завили сирени

на прощання сказала

ще не страшно

якщо є події

якщо ми

ще тут»

До нової поетичної збірки Анатолія Дністрового увійшли поезії, написані після 24 лютого 2022 року, а також ранні вірші, що суголосні з тривогами теперішньої воєнної доби.

Перші квіти холодної весни. Діти, які малюють чорні бомби й червоні валізи. Густий чорний дим. Вкрадене сонце моєї країни. Сирени, сірі від втоми обличчя, ворог. Чи є на тому світі артилерія? Чи присниться мені день без війни? Усе це наші дні війни й тривог.

Польський детектив Лешек розслідує смерть українця, який упав зі скелі. Пошук відповідей веде його лабіринтами мистецтва, філософії та новітніх технологій. Як філософ Вітгенштайн пов’язаний із життям цього хлопця? Чому творчість та біографія Сальвадора Далі можуть дати ключ до розгадки обставин смерті юнака?
 

Уламки власних спогадів супроводжують шлях Лешека. Кожна відповідь, яка відкриває нові таємниці, допомагає йому не лише наблизитися до розкриття загадкової справи, а й прийняти власне минуле.

Книжка «Вокзал Перпіньяна», названа на честь картини Далі «La Gare de Perpignan», — це сміливий роман з елементами сюрреалізму, в якому загадкова історія загибелі юнака нерозривно пов’язана із життям художника.

Хвильовий пізно вночі любив кататися на ковзанці, а тоді йшов писати. Йогансен, галасливий і життєрадісний, мав двох великих собацюр та обожнював полювання. Підмогильний, тихий і скромний, мав велосипед «Україна», на якому давав покататись, але завжди нагадував, аби його повернули й не зламали.

Це спогади Володимира Куліша, сина письменника і драматурга Миколи Куліша. На сторінках цієї книжки можна поглянути на приватне життя одного з найталановитіших поколінь української літератури — мешканців харківського будинку «Слово» — на початку 30-х років минулого століття в той період, коли хмари тоталітарного терору лише починали згущуватись.

Книжку проілюстровано зображеннями, наданими Харківським літературним музеєм.

«ніхто не забуде майбутнє життя

ніхто не стане смиренним

чекаємо виходу з укриття

цілуємося під сиренами»

У новій книжці Павла Коробчука зібрані його поезії останніх п'яти років. Війна та мирне життя. Літо й лютий. Фронт і тил. Пам’ять і передчуття. Тексти Павла сплітаються в полотно, на якому вимальовується загальний візерунок – усе наше життя, яким воно було,  яким є зараз. 

Навій – це вал у ткацькому верстаті, на якому тримається основа полотна. Того самого поетичного полотна, яке за допомогою слів творить поет. Кожен текст – нова нитка. І лише відступивши на кілька кроків, можна зрозуміти, яку картину вони разом складають.

Християни, агностики, буддисти. Скопці, пастафаріани, атеїсти. Кришнаїти та мусульмани… З прадавніх часів люди шукають систему координат, яка не лише дасть відповіді на питання «життя, Всесвіту і взагалі», а й підтримуватиме їх протягом усього життя. І немає значення при цьому, у кого саме людина вірить — у Бога, Будду, штучний інтелект чи комунізм. Усі ці системи так чи інакше дають відповіді на основні питання людства та працюють за схожими правилами.

У книжці «Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога» релігієзнавець В’ячеслав Агеєв пояснює, як релігії функціонують та як заробляють гроші, борються за владу, використовують психоактивні речовини і секс та як реагують на нові виклики, — від ЛГБТ та економічних катастроф до воєн і Сovid-19. Чому комунізм, попри найжорстокіші репресії, так і не зміг знищити релігію? Як щупальця конспірології проникають у людську свідомість і чому критичне мислення вимикається, коли йдеться про теорії змови чи про бойових комарів НАТО та рептилоїдів? 

Зрештою, поговоримо про те, чи зможуть торжество науки, Штучний Інтелект і колонізація Марса побороти еволюційну «прошивку» та прибрати релігію з арени.

«За пів року служби я навчився заливати хлоркою туалети, напоїв хлоркою дитину, злякався їхати на війну з другом, майже розійшовся з дівчиною. А ще роздав усі накопичені гроші, ледь вивів із тяжкого ускладнення пацієнтку, поховав свою кар’єру хірурга й набрав із 10 кіло. А, і ще майже знищив ментальне здоров’я своєї любої кішки, яка тижнями не бачить хазяїна».

«Букурія» — смішне незрозуміле слово, яке мало позначати хорошу емоцію. І саме так екіпаж свого «корабля» вирішив назвати Богдан Журавель, який одного дня із цивільного хірурга перетворився на начмеда батальйону.

Богдан майстерно поєднує чорний відчай із чорним гумором: у його тексті строковик випадково запиває ліки хлоркою замість води, довкола триває війна на виживання, а сам автор регулярно веде бесіди зі співрозмовником, якого ніхто ніколи не бачив, — іноді про щось філософсько-бентежне, а іноді вони просто травлять анекдоти.

Це відверта історія людини, що зробила важкий вибір і не завжди розуміє, як з ним жити. Жити у світі, де тебе і твоє майбутнє хоче знищити ворог. Ворог, який не має жалю чи честі. І що робити у світі, де ти вирішив боротися попри те, що тобі так страшно.

Людина — істота мінлива. Вона безупинно перероджується, опиняється в нових умовах, постійно змушена звикати до них і освоюється. Когось думки про колишні чи майбутні зміни не надто турбують, а хтось, навпаки, прагне їх навмисно, кидається у вир можливого, хоча часом це доволі болісний процес. При цьому кожній особистості властиво «розмножуватися» на силу-силенну власних двійників (не обов’язково тотожних між собою). Чому ми не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними та нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємо себе від усього чужого й намагаємося окреслювати свої горизонти? Чому воліємо змінюватися, хоча вважаємо себе доконечно сформованими створіннями, чому відкриті до новацій, але часом уперті й не годні поступитися ні на йоту нікому і ні в чому, легко зачудовуємося тим, чого не вміємо, але не завжди визнаємо здобутків ближніх, наслідуємо стільки, хоч відбавляй, але наполягаємо на власній правоті, захищаємо скривджених, та не хочемо дати ради собі? В оцих багатозначних подвійностях ми й намагаємося знаходити себе.

Про природу людської подвійності, дублювання й множинності й розмірковує Тарас Лютий у своїй книжці. Автор зацікавився цією темою понад двадцять років тому, а останнім часом нотував свої міркування в окремих есеях. Нарешті всі дослідження й розвідки з теми двійництва зібрані в одній книжці.

«Я вірю, виживе,

Але не повернеться,

Не повертаються бо з війни»

Нова книжка поезій Світлани Поваляєвої – складна комбінація етюдів із життя в тилу і на фронті. Війна, кохання, постійне чекання, надія, втрати. Степи й окопи, оманливий затишок дому та свист ракет над головою, захисники і вороги. Свої та чужі. Макабрична історія, яку ми проживаємо щодня. Час, який не обирали. Земля, за яку готові триматися до скону. Втрати, від яких зводить щелепу. «Війна — не звитяга, а просто життя, як є».

«Мінлива хмарність з проясненнями» присвячена молодшому синові Світлани, Романові Ратушному. Він брав участь у боях за Київ та в деокупації Київської області, визволяв Тростянець і воював на Сумщині. Загинув у бою під Ізюмом 8 червня 2022 року. 

«Я любитиму тебе до скону, рідний, — нехай усі мої вірші належать тобі, нехай люди пам’ятають тебе ще й у такий спосіб — коли відкриватимуть цю книжку», — Світлана Поваляєва.

Тодось Осьмачка — поет і письменник, сучасник Багряного, Зерова, Підмогильного, ще один «ворог народу», який через утиски радянської влади був змушений спершу симулювати божевілля, а потім емігрувати. 

Ключовий твір Осьмачки — «Старший боярин», в якому історія кохання семінариста Гордія Лундика до Варки, що дала згоду на шлюб з іншим, змальована на тлі ідилічної сільської України, яку поволі руйнує «поміщицтво з московською орієнтацією». 

Автобіографічна повість «План до двору» розказує про свавілля, яке радянська влада чинила над заможними селянами: господаря з родиною виганяли з оселі, а їхнє майно привласнювали. Безкарність, жорстокість та всесилля більшовиків роблять текст схожим на страшну казку.

Ця книжка оповідань завершує трилогію Анатолія Дністрового, події якої розгортаються у вигаданому автором містечку – Будичі.

«Сіра пейна», що є першою книжкою трилогії, розповідає про життя провінційної богеми – художників, натурниць і поетів.  У «Привидах» (друга книжка трилогії) туга за творчістю приводить головного героя в місто його юності, де все змінилося до невпізнанності. 

Новели й оповідання, які ввійшли до книжки «Перший кий Будича», продовжують розповідати історії Будича, їх часопростір триває із середини 1980-х до наших днів. Тут є бандитська більярдна та її відвідувачі кінця 1980-х, провінційні журналісти і школярі, дивакувата інтелігенція, пенсіонери-відлюдники…
 

Саме цими часовими, світоглядними зіткненнями автор маркує важливі моменти трансформації українського соціуму, дає можливість нам разом з ним зазирнути в ту чи іншу епоху.

Ця повість є продовженням трилогії Анатолія Дністрового, події в якій розгортаються у вигаданому містечку на Поділлі. «Сіра пейна», яка є першою книжкою трилогії, розповідає про життя провінційної богеми — художників, натурниць і поетів. 

У «Привидах» же події відбуваються у двох паралельних часових шарах (початок 2000-х і наш час). Перший часовий шар — молодість героїв (середовище провінційних літераторів, поетів-слемерів і креативних людей), їхні творчі експерименти, неконтрольована сексуальна свобода, заперечення будь-яких авторитетів і великі плани на майбутнє. 

Другий часовий шар — герої через 20 років і те, що з ними стається за цей час.

Туга за творчістю приводить головного героя в місто його юності, де все змінилося до невпізнанності. Він блукає в ньому, мов привид, і спілкується з такими самими живими привидами зі своєї юності, які стали невидимими в теперішньому часі.

«Жахливі речі не трапляються з тими, чия робота — розповідати про жахливі речі. Чи трапляються?»

Майя – журналістка кримінальної телепрограми, невротична трудоголічка, впевнена в тому, що разом з колегами виконує важливу роботу: допомагає знайти зниклих і встановити справедливість. Та все змінюється, коли безвісти зникає її ексцентрична напарниця.

Жінка занурюється в пошуки колеги, аби зрештою знайти набагато більше, ніж шукала.

Де пролягає межа між телешоу і реальним життям? Які вчинки можна виправдати добрими намірами? І наскільки журналіст відповідальний за те, що саме показує з екрана?

«Я воліла б, щоб не довелося писати цю книжку, щоб не було теми для неї, щоб брат був живий, а не щоб мою книжку надрукували…»

Цими словами Олеся Хромейчук починає свою історію, книжку, яка не мала би бути написана, історію смерті солдата, розказану його сестрою. Це дуже особиста оповідь, та водночас це історія десятків тисяч українських родин, історія втрат та їх проживання.

Володимир Павлів, брат Олесі, – воїн, який загинув на фронті в березні 2017-го, за кілька років до початку повномасштабного вторгнення. «Це європейська війна, яка просто почалася на сході України» – такими словами свій вибір повернутися на передову Олесі пояснював Володимир. Невдовзі він загинув. 

«Доброго дня. Я з військової частини, де служить ваш брат»… Смерть. Заперечення. Гнів. Депресія. Прийняття. Жодна історія не може повернути близьких, але інколи чужа історія може допомогти зрозуміти та пережити втрату. У нашій країні триває війна, щодня гинуть люди – захисники та захисниці, кохані, батьки, діти, брати й сестри. І все, що ми можемо, – лише навчитися жити із цією втратою. Своєю історією в цій книжці ділиться історикиня Олеся Хромейчук.

Зараз немає життя, яке не змінилося би повністю з початком повномасштабної війни в Україні. Але змінилося не лише наше повсякдення, а й емоційні реакції. Усе — від страху, тривоги та злості до почуття провини й смутку — проявляється настільки насичено, що інколи складно уявити, як узагалі можна дати раду цим емоціям. Бо якщо раніше в нас були певні зразки того, як поводитися в кожній ситуації, як реагувати, то зараз усі ці зразки поламані, а в голові — суцільний хаос; щодня ми бачимо речі, яких не мало б існувати в цивілізованому світі.

Будь-яка емоційна реакція є нормальною відповіддю на ненормальні обставини війни, стверджує психотерапевт Володимир Станчишин. Ми маємо право відчувати лють, маємо право хотіти помсти, ми можемо вмикати чорно-біле мислення і не відчувати при цьому провини. Ми можемо сумувати, ми можемо плакати стільки, скільки потрібно. Це книжка про емоції цивільних людей у тилу: про тих, хто залишився в Україні, й тих, які були змушені покинути свої домівки, всіх, хто волонтерить, донатить і чекає рідних з фронту, всіх, хто кожен свій день починає з новин та прокидається від сповіщень про повітряну тривогу. Ми не обирали жити в час історичних змін, але війна це те, від чого не можна абстрагуватися, тому наше завдання наразі — навчитися справлятися на своєму особистісному рівні, жити, аби перемогти в цій війні.

«Вулик» на промзоні. Сорокарічний художник, який живе відлюдником у своїй майстерні. Натурниці, поети, коханки. Виставки й творча криза.

На перший погляд – типова замальовка із життя провінційної богеми. Та що ж відбувається насправді?

У своїй новій повісті Анатолій Дністровий через взаємини митців показує руйнацію «вежі зі слонової кості». Із часів романтизму вона уособлювала таїну творчості, егоцентризм митця, його дистанціювання від суспільства, але в теперішньому прискореному світі стала статичною, опинилася на периферії й доживає останні дні.

«Перед сотками літ були орди половців, татарів, гунів, перед десятками літ були навали саранчі, де ж те все страховиння й язва тепер?» 

Твори Михайла Яцкова, учасника модерністського об’єднання «Молода муза» початку XX століття, поєднують елементи модерності та традицій, реалізму й модернізму. Двоїстість помітна і в його творчості, і в житті. Це напруженість між естетичним і політичним, між мистецтвом заради мистецтва та буремною реальністю, з якою стикнулася людина на початку минулого століття.

У цьому виданні зібрано твори Яцкова, які відображають цей тематичний спектр: від повісті «Горлиця» — одного з небагатьох в українській літературі текстів, де осмислюється досвід Першої світової війни, до новел, де центральним питанням є психологія творчості.   

Коли вирішуємо будувати стосунки, ми маємо запам'ятати: правильних рецептів не існує, кожен торуватиме свій неповторний шлях. Хтось одружиться, а хтось будуватиме довготривалі взаємини без офіційної реєстрації шлюбу. У когось будуть діти, а хтось житиме без них.  Одні будуть разом з людьми протилежної статі, інші — з людьми своєї статі. У всіх цих ситуаціях буде щось спільне, а щось тільки ваше, особливе.

У книжці психолог-психотерапевт Володимир Станчишин розповідає про схожі моменти, які може переживати кожна пара. Що відбувається, коли закінчується перший етап закоханості? Чому кризи та конфлікти — це нормально? Як змінюється життя, коли в пари з’являється немовля? Як батькам пережити «вибух» підліткового віку дитини?  Які етапи проходить сім'я, що виховує дитину з інвалідністю? Чому домашнє насильство — це не приватна справа і про нього треба говорити? Як жити членам сім’ї, де є алкозалежна людина? Як пережити втрату партнера?

Автор не пропонує програми дій, готових відповідей чи порад. Натомість, відштовхуючись від годин своєї практики, охоплює ті життєві ситуації, про які найчастіше говорять його клієнти. 

П’ять сестер після смерті батька опиняються один на один з реальним життям. У другій книзі дівчата намагаються зрозуміти, як вижити в цьому бурхливому морі. Радикальні вчинки, образи, невиправдані очікування, зрада найближчих — так не лише зовнішні обставини, але й самі стосунки стають викликом. 

Цей роман  —  зріз епохи початку XX століття. Моменту, коли ламався патріархальний світ. Метафорою занепаду старого ладу якраз і стає руйнування родинного гнізда, дому, який вважали незрушною фортецею.

Роман «Жанна батальйонерка» розкриває не надто висвітлену в українській літературі тему Першої світової війни та участі в ній українців. У ньому відображено історичну ситуацію: у 1917 році російський уряд вирішив використати жінок на фронті, сформувавши так звані жіночі «батальйони смерті». Герой роману Шкурупія — київський студент Стефан Бойко, який не піддається пропагандистській імперській істерії, і його кохана Жанна — ідеальна мішень для пропаганди. Роман насичений антиколоніальними темами та мріями про історичний підйом України, передчуттями, що наближається поява УНР.

«Я вибачаюся, але війна почалась».

З таких слів для письменника Владислава Івченка почалося 24 лютого. День, коли життя змінилося назавжди. Вже в черзі до військкомату він усвідомив, що у нього тепер є власна історія про початок війни. «У моєї бабусі була така, у моїх батьків – не було, і я був певен, що не буде і в мене».

«Після 24-го» – це добірка оповідань та ритмізованої прози про війну, фіксація того, що ми пережили і переживаємо зараз. Про тих, хто готовий померти за свободу, і тих, хто готовий виживати будь-якою ціною, про коханців та закоханих, про втрати, такі гіркі, що хочеться вити від болю, і про сміх, який тримає при здоровому глузді. Про зраду і страх, про тих, хто в тилу, і тих, хто на фронті. Щось узяте з життя, щось — вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки. Автор не намагається зараз відрефлексувати все, що відбувається, чи дати відповіді на всі ті питання, які у нас виникли після 24-го, бо, зрештою, це й неможливо в наш час. Попри це література – все ж надійний спосіб проговорити і приборкати свої страхи, як і поповнити запаси ненависті, яка нам ще знадобиться для перемоги.

«Перехресні стежки» — один з найвідоміших творів Івана Франка. Цей текст — уміле поєднання детективної історії та суспільно-політичного роману. 

У центрі сюжету — молодий адвокат Євгеній Рафалович, який приїжджає в невеличке галицьке містечко і стає народним захисником. Там він зустрічає кохання своєї юності. Та колишня кохана перебуває у пастці нещасливого шлюбу із чоловіком-садистом: знущання і приниження тривають роками, і жінка, не маючи сил на втечу, у відчаї наважується на вбивство. І це стане лише початком подій, які сколихнуть сонне містечко.

На тлі цих подій Франко промальовує психологічні образи та глибинну мотивацію героїв, і паралельно з розвитком сюжету майстерно зображує вибір головного героя — попри все знайти вихід із замкненого кола, де слабші завжди програють, а легковірні стають жертвами шахрайства й маніпуляцій.

У виданні повністю збережено оригінальну орфографію автора, що була підпорядкована правопису, який зараз називаємо «желехівкою». Його особливості полягають, зокрема, в послідовному вживанні літери «ї» не лише на місці звукосполуки «йi», а й замість давніх «ѣ» та «е» (снїг, дїло, Евгенїй), в окремому написанні частки -ся при дієслові (знайшов ся, сердив ся), а також у збереженні м’якого «л» в іншомовних словах (плян, кляса, клюб).