Відправка замовлень - 4 липня
«чорнокоса з очима повними новин
коли за вікном завили сирени
на прощання сказала
ще не страшно
якщо є події
якщо ми
ще тут»
До нової поетичної збірки Анатолія Дністрового увійшли поезії, написані після 24 лютого 2022 року, а також ранні вірші, що суголосні з тривогами теперішньої воєнної доби.
Перші квіти холодної весни. Діти, які малюють чорні бомби й червоні валізи. Густий чорний дим. Вкрадене сонце моєї країни. Сирени, сірі від втоми обличчя, ворог. Чи є на тому світі артилерія? Чи присниться мені день без війни? Усе це наші дні війни й тривог.
1410 рік. Воїни польського короля та Великого князя Литовського зустрічаються з лицарями Тевтонського ордену в одній з наймасштабніших битв століття.
Молодий лицар Василь Крук за порятунок короля на полі Грюнвальдської битви здобуває в подарунок коня з королівської стайні та славу. Але не тільки це привезе він у рідне місто Сатанів на Поділлі. Ще ладанку із загадковими знаками, зняту з переможеного тевтона, і дивовижне бурштинове намисто.
Лицарські звичаї середньовічної України, битви та пригоди, кохання й велика політика, залишки язичницьких культів і набіги татар. У цій атмосфері Василю Круку випаде скористатися чарами ладанки — дарами, що в будь-який момент можуть обернутися на прокляття.
ОУН і шістдесятники, Іван Дзюба та Левко Лукʼяненко, Василь Стус і Вʼячеслав Чорновіл, протести, арешти й табори.
У своїй книжці Роман Клочко розповідає історію дисидентів, історію українського визвольного руху, який тривав від середини 1950-х до другої половини 1980-х.
Герої книжки критикували комуністичну ідеологію та боролися проти безправ’я українців як нації. Їхньою зброєю стало слово, яке дошкульно било радянський режим у його чи не найболючіше місце — монополію на інформацію. Тож режим відповідав тюрмами, таборами й психіатричними лікарнями, але повністю знищити цей опір так і не зміг. Попри всі зусилля пропаганди та фактично фізичне знищення дисидентів, вони продовжували боротися і лякати радянську владу.
«ніхто не забуде майбутнє життя
ніхто не стане смиренним
чекаємо виходу з укриття
цілуємося під сиренами»
У новій книжці Павла Коробчука зібрані його поезії останніх п'яти років. Війна та мирне життя. Літо й лютий. Фронт і тил. Пам’ять і передчуття. Тексти Павла сплітаються в полотно, на якому вимальовується загальний візерунок – усе наше життя, яким воно було, яким є зараз.
Навій – це вал у ткацькому верстаті, на якому тримається основа полотна. Того самого поетичного полотна, яке за допомогою слів творить поет. Кожен текст – нова нитка. І лише відступивши на кілька кроків, можна зрозуміти, яку картину вони разом складають.
Християни, агностики, буддисти. Скопці, пастафаріани, атеїсти. Кришнаїти та мусульмани… З прадавніх часів люди шукають систему координат, яка не лише дасть відповіді на питання «життя, Всесвіту і взагалі», а й підтримуватиме їх протягом усього життя. І немає значення при цьому, у кого саме людина вірить — у Бога, Будду, штучний інтелект чи комунізм. Усі ці системи так чи інакше дають відповіді на основні питання людства та працюють за схожими правилами.
У книжці «Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога» релігієзнавець В’ячеслав Агеєв пояснює, як релігії функціонують та як заробляють гроші, борються за владу, використовують психоактивні речовини і секс та як реагують на нові виклики, — від ЛГБТ та економічних катастроф до воєн і Сovid-19. Чому комунізм, попри найжорстокіші репресії, так і не зміг знищити релігію? Як щупальця конспірології проникають у людську свідомість і чому критичне мислення вимикається, коли йдеться про теорії змови чи про бойових комарів НАТО та рептилоїдів?
Зрештою, поговоримо про те, чи зможуть торжество науки, Штучний Інтелект і колонізація Марса побороти еволюційну «прошивку» та прибрати релігію з арени.
Людина — істота мінлива. Вона безупинно перероджується, опиняється в нових умовах, постійно змушена звикати до них і освоюється. Когось думки про колишні чи майбутні зміни не надто турбують, а хтось, навпаки, прагне їх навмисно, кидається у вир можливого, хоча часом це доволі болісний процес. При цьому кожній особистості властиво «розмножуватися» на силу-силенну власних двійників (не обов’язково тотожних між собою). Чому ми не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними та нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємо себе від усього чужого й намагаємося окреслювати свої горизонти? Чому воліємо змінюватися, хоча вважаємо себе доконечно сформованими створіннями, чому відкриті до новацій, але часом уперті й не годні поступитися ні на йоту нікому і ні в чому, легко зачудовуємося тим, чого не вміємо, але не завжди визнаємо здобутків ближніх, наслідуємо стільки, хоч відбавляй, але наполягаємо на власній правоті, захищаємо скривджених, та не хочемо дати ради собі? В оцих багатозначних подвійностях ми й намагаємося знаходити себе.
Про природу людської подвійності, дублювання й множинності й розмірковує Тарас Лютий у своїй книжці. Автор зацікавився цією темою понад двадцять років тому, а останнім часом нотував свої міркування в окремих есеях. Нарешті всі дослідження й розвідки з теми двійництва зібрані в одній книжці.
«Я вірю, виживе,
Але не повернеться,
Не повертаються бо з війни»
Нова книжка поезій Світлани Поваляєвої – складна комбінація етюдів із життя в тилу і на фронті. Війна, кохання, постійне чекання, надія, втрати. Степи й окопи, оманливий затишок дому та свист ракет над головою, захисники і вороги. Свої та чужі. Макабрична історія, яку ми проживаємо щодня. Час, який не обирали. Земля, за яку готові триматися до скону. Втрати, від яких зводить щелепу. «Війна — не звитяга, а просто життя, як є».
«Мінлива хмарність з проясненнями» присвячена молодшому синові Світлани, Романові Ратушному. Він брав участь у боях за Київ та в деокупації Київської області, визволяв Тростянець і воював на Сумщині. Загинув у бою під Ізюмом 8 червня 2022 року.
«Я любитиму тебе до скону, рідний, — нехай усі мої вірші належать тобі, нехай люди пам’ятають тебе ще й у такий спосіб — коли відкриватимуть цю книжку», — Світлана Поваляєва.
Проктологи класні! І їх важко чимось здивувати! Їх не лякає жодна дупця, хай у які пригоди вона потрапить. Вони вас не засуджуватимуть, ні з чого не сміятимуться й нікому нічого не розкажуть.
У медицині немає табуйованих тем? Так, але при цьому поскаржитися на проблеми із серцем людям зазвичай простіше, ніж на свою попу. Тому, замість планової роботи, проктологам часто доводиться ставати учасниками екстрених операцій.
Лікарка Анастасія Пристая переконана: люди не повинні страждати через сором.
У книжці Анастасія відверто розповідає про все: нічні чергування, втрати й погрози, операції, помилки та складні діагнози. Проте ця книжка — не енциклопедія. Це вікно, крізь яке можна зазирнути за лаштунки звичайних хірургічних буднів.
Ця книжка оповідань завершує трилогію Анатолія Дністрового, події якої розгортаються у вигаданому автором містечку – Будичі.
«Сіра пейна», що є першою книжкою трилогії, розповідає про життя провінційної богеми – художників, натурниць і поетів. У «Привидах» (друга книжка трилогії) туга за творчістю приводить головного героя в місто його юності, де все змінилося до невпізнанності.
Новели й оповідання, які ввійшли до книжки «Перший кий Будича», продовжують розповідати історії Будича, їх часопростір триває із середини 1980-х до наших днів. Тут є бандитська більярдна та її відвідувачі кінця 1980-х, провінційні журналісти і школярі, дивакувата інтелігенція, пенсіонери-відлюдники…
Саме цими часовими, світоглядними зіткненнями автор маркує важливі моменти трансформації українського соціуму, дає можливість нам разом з ним зазирнути в ту чи іншу епоху.
Ця повість є продовженням трилогії Анатолія Дністрового, події в якій розгортаються у вигаданому містечку на Поділлі. «Сіра пейна», яка є першою книжкою трилогії, розповідає про життя провінційної богеми — художників, натурниць і поетів.
У «Привидах» же події відбуваються у двох паралельних часових шарах (початок 2000-х і наш час). Перший часовий шар — молодість героїв (середовище провінційних літераторів, поетів-слемерів і креативних людей), їхні творчі експерименти, неконтрольована сексуальна свобода, заперечення будь-яких авторитетів і великі плани на майбутнє.
Другий часовий шар — герої через 20 років і те, що з ними стається за цей час.
Туга за творчістю приводить головного героя в місто його юності, де все змінилося до невпізнанності. Він блукає в ньому, мов привид, і спілкується з такими самими живими привидами зі своєї юності, які стали невидимими в теперішньому часі.
«Жахливі речі не трапляються з тими, чия робота — розповідати про жахливі речі. Чи трапляються?»
Майя – журналістка кримінальної телепрограми, невротична трудоголічка, впевнена в тому, що разом з колегами виконує важливу роботу: допомагає знайти зниклих і встановити справедливість. Та все змінюється, коли безвісти зникає її ексцентрична напарниця.
Жінка занурюється в пошуки колеги, аби зрештою знайти набагато більше, ніж шукала.
Де пролягає межа між телешоу і реальним життям? Які вчинки можна виправдати добрими намірами? І наскільки журналіст відповідальний за те, що саме показує з екрана?
«Я воліла б, щоб не довелося писати цю книжку, щоб не було теми для неї, щоб брат був живий, а не щоб мою книжку надрукували…»
Цими словами Олеся Хромейчук починає свою історію, книжку, яка не мала би бути написана, історію смерті солдата, розказану його сестрою. Це дуже особиста оповідь, та водночас це історія десятків тисяч українських родин, історія втрат та їх проживання.
Володимир Павлів, брат Олесі, – воїн, який загинув на фронті в березні 2017-го, за кілька років до початку повномасштабного вторгнення. «Це європейська війна, яка просто почалася на сході України» – такими словами свій вибір повернутися на передову Олесі пояснював Володимир. Невдовзі він загинув.
«Доброго дня. Я з військової частини, де служить ваш брат»… Смерть. Заперечення. Гнів. Депресія. Прийняття. Жодна історія не може повернути близьких, але інколи чужа історія може допомогти зрозуміти та пережити втрату. У нашій країні триває війна, щодня гинуть люди – захисники та захисниці, кохані, батьки, діти, брати й сестри. І все, що ми можемо, – лише навчитися жити із цією втратою. Своєю історією в цій книжці ділиться історикиня Олеся Хромейчук.
«Ставитися до смерті спокійно — не означає її наближати».
Лікарі та рідні звуть її Анна. В Анни біполярний розлад. Її життя — це нескінченна гойдалка, манію змінює депресія, і це ніколи не закінчується. А ще Анна має в житті дві пристрасті — лекції з історії мистецтва та їх викладач Владислав.
Владислав — блискучий лектор, арткритик. Має лабрадора й страждає від алкогольної залежності. А ще він бореться за садибу Мурашка, замість якої в центрі Києва хочуть звести нову будівлю.
За звичайних обставин вони, мабуть, ніколи не зустрілися б, та випадок зводить їх разом в одній квартирі. Двоє дуже різних людей, обʼєднаних порятунком будинку і невідворотним наближенням смерті.
Це історія про життя і його завершення, свободу волі, пошуки себе й... архітектуру.
«Вулик» на промзоні. Сорокарічний художник, який живе відлюдником у своїй майстерні. Натурниці, поети, коханки. Виставки й творча криза.
На перший погляд – типова замальовка із життя провінційної богеми. Та що ж відбувається насправді?
У своїй новій повісті Анатолій Дністровий через взаємини митців показує руйнацію «вежі зі слонової кості». Із часів романтизму вона уособлювала таїну творчості, егоцентризм митця, його дистанціювання від суспільства, але в теперішньому прискореному світі стала статичною, опинилася на периферії й доживає останні дні.
Зараз немає життя, яке не змінилося би повністю з початком повномасштабної війни в Україні. Але змінилося не лише наше повсякдення, а й емоційні реакції. Усе — від страху, тривоги та злості до почуття провини й смутку — проявляється настільки насичено, що інколи складно уявити, як узагалі можна дати раду цим емоціям. Бо якщо раніше в нас були певні зразки того, як поводитися в кожній ситуації, як реагувати, то зараз усі ці зразки поламані, а в голові — суцільний хаос; щодня ми бачимо речі, яких не мало б існувати в цивілізованому світі.
Будь-яка емоційна реакція є нормальною відповіддю на ненормальні обставини війни, стверджує психотерапевт Володимир Станчишин. Ми маємо право відчувати лють, маємо право хотіти помсти, ми можемо вмикати чорно-біле мислення і не відчувати при цьому провини. Ми можемо сумувати, ми можемо плакати стільки, скільки потрібно. Це книжка про емоції цивільних людей у тилу: про тих, хто залишився в Україні, й тих, які були змушені покинути свої домівки, всіх, хто волонтерить, донатить і чекає рідних з фронту, всіх, хто кожен свій день починає з новин та прокидається від сповіщень про повітряну тривогу. Ми не обирали жити в час історичних змін, але війна це те, від чого не можна абстрагуватися, тому наше завдання наразі — навчитися справлятися на своєму особистісному рівні, жити, аби перемогти в цій війні.
«Перед сотками літ були орди половців, татарів, гунів, перед десятками літ були навали саранчі, де ж те все страховиння й язва тепер?»
Твори Михайла Яцкова, учасника модерністського об’єднання «Молода муза» початку XX століття, поєднують елементи модерності та традицій, реалізму й модернізму. Двоїстість помітна і в його творчості, і в житті. Це напруженість між естетичним і політичним, між мистецтвом заради мистецтва та буремною реальністю, з якою стикнулася людина на початку минулого століття.
У цьому виданні зібрано твори Яцкова, які відображають цей тематичний спектр: від повісті «Горлиця» — одного з небагатьох в українській літературі текстів, де осмислюється досвід Першої світової війни, до новел, де центральним питанням є психологія творчості.
Коли вирішуємо будувати стосунки, ми маємо запам'ятати: правильних рецептів не існує, кожен торуватиме свій неповторний шлях. Хтось одружиться, а хтось будуватиме довготривалі взаємини без офіційної реєстрації шлюбу. У когось будуть діти, а хтось житиме без них. Одні будуть разом з людьми протилежної статі, інші — з людьми своєї статі. У всіх цих ситуаціях буде щось спільне, а щось тільки ваше, особливе.
У книжці психолог-психотерапевт Володимир Станчишин розповідає про схожі моменти, які може переживати кожна пара. Що відбувається, коли закінчується перший етап закоханості? Чому кризи та конфлікти — це нормально? Як змінюється життя, коли в пари з’являється немовля? Як батькам пережити «вибух» підліткового віку дитини? Які етапи проходить сім'я, що виховує дитину з інвалідністю? Чому домашнє насильство — це не приватна справа і про нього треба говорити? Як жити членам сім’ї, де є алкозалежна людина? Як пережити втрату партнера?
Автор не пропонує програми дій, готових відповідей чи порад. Натомість, відштовхуючись від годин своєї практики, охоплює ті життєві ситуації, про які найчастіше говорять його клієнти.
Оповідання Олени Пчілки — це прекрасні замальовки з життя українських заможних родин, столичної й провінційної еліти, життєвого ладу, усталеного в маєтках і садибах наприкінці ХІХ століття.
Візити, бали, концерти, клубні зібрання були часто покликані організувати вдалий шлюб для дівчат, проте водночас забезпечували підтримку національної традиції, поширення українських ідей, зародження жіночої університетської освіти. Йдеться, наприклад, про перших українок, які сіли на студентську лаву поруч зі своїми ровесниками й здобувають лікарський фах у Швейцарії.
У міських сюжетах Олена Пчілка з неймовірним блиском руйнує стереотипи, іноді знижує пафос, подекуди демонструє подвійність стандартів, а також дошукується глибинних психологічних мотивацій вчинків персонажів.
П’ять сестер після смерті батька опиняються один на один з реальним життям. У другій книзі дівчата намагаються зрозуміти, як вижити в цьому бурхливому морі. Радикальні вчинки, образи, невиправдані очікування, зрада найближчих — так не лише зовнішні обставини, але й самі стосунки стають викликом.
Цей роман — зріз епохи початку XX століття. Моменту, коли ламався патріархальний світ. Метафорою занепаду старого ладу якраз і стає руйнування родинного гнізда, дому, який вважали незрушною фортецею.
Роман «Жанна батальйонерка» розкриває не надто висвітлену в українській літературі тему Першої світової війни та участі в ній українців. У ньому відображено історичну ситуацію: у 1917 році російський уряд вирішив використати жінок на фронті, сформувавши так звані жіночі «батальйони смерті». Герой роману Шкурупія — київський студент Стефан Бойко, який не піддається пропагандистській імперській істерії, і його кохана Жанна — ідеальна мішень для пропаганди. Роман насичений антиколоніальними темами та мріями про історичний підйом України, передчуттями, що наближається поява УНР.
«Перехресні стежки» — один з найвідоміших творів Івана Франка. Цей текст — уміле поєднання детективної історії та суспільно-політичного роману.
У центрі сюжету — молодий адвокат Євгеній Рафалович, який приїжджає в невеличке галицьке містечко і стає народним захисником. Там він зустрічає кохання своєї юності. Та колишня кохана перебуває у пастці нещасливого шлюбу із чоловіком-садистом: знущання і приниження тривають роками, і жінка, не маючи сил на втечу, у відчаї наважується на вбивство. І це стане лише початком подій, які сколихнуть сонне містечко.
На тлі цих подій Франко промальовує психологічні образи та глибинну мотивацію героїв, і паралельно з розвитком сюжету майстерно зображує вибір головного героя — попри все знайти вихід із замкненого кола, де слабші завжди програють, а легковірні стають жертвами шахрайства й маніпуляцій.
У виданні повністю збережено оригінальну орфографію автора, що була підпорядкована правопису, який зараз називаємо «желехівкою». Його особливості полягають, зокрема, в послідовному вживанні літери «ї» не лише на місці звукосполуки «йi», а й замість давніх «ѣ» та «е» (снїг, дїло, Евгенїй), в окремому написанні частки -ся при дієслові (знайшов ся, сердив ся), а також у збереженні м’якого «л» в іншомовних словах (плян, кляса, клюб).
Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд, реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь геть незвичній перспективі.
Старенький Вавилон на Побужжі, селяни, які викопують під грушею колекцію старовинної зброї, місцевий філософ, який читає Платона й розповідає про таврів і скіфів, гойдалка, побудована агентом з продажу швейних машинок «Зінґер», щоб видати доньок заміж, цап Фабіян, що стає задом до розстрільної бригади — все це сплітається у химерний роман на тлі чорторию великої історії.
«Я вибачаюся, але війна почалась».
З таких слів для письменника Владислава Івченка почалося 24 лютого. День, коли життя змінилося назавжди. Вже в черзі до військкомату він усвідомив, що у нього тепер є власна історія про початок війни. «У моєї бабусі була така, у моїх батьків – не було, і я був певен, що не буде і в мене».
«Після 24-го» – це добірка оповідань та ритмізованої прози про війну, фіксація того, що ми пережили і переживаємо зараз. Про тих, хто готовий померти за свободу, і тих, хто готовий виживати будь-якою ціною, про коханців та закоханих, про втрати, такі гіркі, що хочеться вити від болю, і про сміх, який тримає при здоровому глузді. Про зраду і страх, про тих, хто в тилу, і тих, хто на фронті. Щось узяте з життя, щось — вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки. Автор не намагається зараз відрефлексувати все, що відбувається, чи дати відповіді на всі ті питання, які у нас виникли після 24-го, бо, зрештою, це й неможливо в наш час. Попри це література – все ж надійний спосіб проговорити і приборкати свої страхи, як і поповнити запаси ненависті, яка нам ще знадобиться для перемоги.
Роман «Без ґрунту» й оповідання «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…» об’єднані спільною темою. Це історії про співіснування в одній людині суперечливих ідентичностей і потреби прикидатися тим, ким не почуваєшся.
Події роману «Без ґрунту» розгортаються на рубежі 1920–1930-х, коли речники ідеології нового світу прокламують повний розрив з будь-якою традицією: почати історію з чистого аркуша, виплекати людину, не обтяжену ніяким спадком. В авторитарній державі вождь має стати єдиним об’єктом поклоніння.
Харківський культуролог Ростислав Михайлович приїздить до рідного міста Дніпро, щоб вирішити долю споруди вчителя – Варязької церкви.
Домонтович змальовує атмосферу тотального державного страху, вдягання масок, що часом приростають до облич, та інтелектуальної втечі від страшної реальності.
Тема сімейних чвар невмируща. Дія «Кайдашевої сім’ї», здається, могла відбуватися будь-коли в будь-якому регіоні України. Напевно, саме тому цей твір такий живий і отримує все нові втілення — у театрі, в кіно.
Яскраві описи життя, гумор і прекрасно зафіксована розмовна мова. А головне, вічні персонажі, риси яких можна розпізнати навіть у ваших знайомих — брати, що, подорослішавши, не можуть знайти спільну мову й поділити майно, знервована мати, яка все своє життя присвятила догляду за сім’єю, але й контролю над нею, старий Кайдаш, що дедалі більше втрачає сенс життя і заглядає у чарку. Нечуй-Левицький зображає родину зі свіжими ранами, що залишились після скасування панщини, і крізь сміх у цій історії проступають сльози не лише від сімейних образ, а й від глибоких колоніальних травм.
Коли ми чуємо історію успішної людини, то зазвичай захоплюємося красивою картинкою. Але, аналізуючи далі, думаємо — а чим їй довелося пожертвувати заради свого успіху?
Авторка цієї книжки переконана: якщо доводиться чимось жертвувати, значить, щось точно іде не так. Тетяні вдалося побудувати успішну кар’єру керівниці міжнародної компанії. Крім того, вона викладає, виховує двох доньок, заснувала книжковий клуб. Її робота не зупиняється після офіційного закінчення робочого дня, водночас Тетяна ніколи не «вимикає» дім, коли на роботі.
Кар’єра, родина, хобі, інші проекти — все це можна поєднувати та встигати, якщо прийняти просте правило: балансу не існує, є лише персональний вибір на користь тих чи інших речей, які ви вважаєте сенсом свого життя просто зараз.
Ця книжка про те, як відсікти зайве і знайти саме свій шлях. Адже насамперед від нас самих залежить, як ми проживемо власне життя. Це може трохи лякати, оскільки передбачає повну відповідальність за свої дії, але це відправна точка для будь-яких звершень.
«Не варто боятися їжі», — каже нутриціологиня Ольга Дорош, спростовуючи популярні міфи про харчування. Здорове харчування починається не з обмежень, підрахунку калорій чи зважування продуктів, а з усвідомлених стосунків з їжею та розуміння, що й для чого має бути у вашій тарілці. У здоровому раціоні є місце і для солодощів, і для піци, а не лише для салатів, супу чи дієтичного мʼяса.
Авторка доступно відповідає на найпоширеніші запитання про їжу, пояснюючи, як працює наше тіло. Це книжка для тих, хто хоче харчуватися смачно та корисно, але й без зайвої мороки; книжка-інструкція, яка допоможе зрозуміти, що і скільки їсти та як при цьому смакувати улюбленими продуктами.
Абсолютна більшість рослин, які оточують нас на городах і в садках, — це чужинці, до яких ми звикли, яких полюбили та вважаємо своїми. Така сама ситуація коїться і в наших холодильниках.
Нова книжка ботаніка Олексія Коваленка знайомить нас зі світом через фрукти та овочі: від анісу, інжиру й дині до базиліку, ківі та лічі, від Середземноморʼя й Китаю до Австралії, Аргентини та Канади.
Олексій розповідає, чому деякі люди настільки ненавидять запах кінзи і як зробити вино з пастернаку, пояснює, як були одомашнені певні види рослин та як вони потрапили в наш город і на стіл.
Видатні полководці та воєначальники — невіддільна складова світової історії та історичної пам’яті людства. Ця книжка присвячена найвизначнішим полководцям Середньовіччя та початку Нового часу.
Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, Данило Галицький і Костянтин Іванович Острозький, Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький. Автор оповідає історії Чингісхана та Річарда Левового Серця, Яна III Собеського й Олівера Кромвеля…
Через яскраві долі, гучні перемоги й не менш гучні поразки цих звитяжців автор показує строкату панораму не тільки військової, а й політичної, економічної, соціальної та культурної частини еволюції людства.
Пляцки — традиційна святкова випічка заходу України. Вони бувають із сиром, маком, вишнями, яблуками, з горіховим безе, різними коржами, кремами, желе, печивом і зефіром. Ця домашня випічка стає справжнім кулінарним витвором мистецтва.
У книжці кулінарка Леся Кравецька зібрала 50 рецептів надзвичайних пляцків. Авторка ділиться всіма секретами: від кухонного начиння, потрібного, щоб спекти пляцок, до особливого добору продуктів і покрокового приготування.
«За всю свою історію мисливець F-16 пройшов кілька етапів удосконалення. Зміни часом були досить суттєвими, унаслідок чого літак перетворився з «чистого» мисливця, здатного вести лише ближній повітряний бій, на багатофункціональну машину, спроможну вирішувати більшість завдань сучасної війни в повітрі».
Цю книжку присвячено літаку-легенді, який уже понад 40 років перебуває на варті вільного світу. F-16 спроможний вести повітряний бій, завдавати ударів по наземних цілях, вести розвідку й проривати ворожу ППО.
Автор розповість історію виробництва та численних модифікацій F-16, опише службу в різних країнах й участь літака у війнах і збройних конфліктах.
Читач дізнається про рейд ізраїльських F-16 на іракський ядерний центр, турецького льотчика, що збив російський бомбардувальник, пакистанських пілотів, які збивали радянські штурмовики над Афганістаном, про наймасовіше застосування F-16 під час операції «Буря в пустелі».
Країна, про яку не чути в новинах, де працюють по чотири години на день, їдять гнилу рибу та депресують. А ще там живуть Карлсон і Ґрета Тунберґ. Усе це про Швецію, і звісно, у цих словах не так багато правди.
Історикиня Юлія Юрчук, яка вже понад десять років живе у Швеції, у своїй книжці пояснить, що ж насправді робить шведське життя шведським. Вона розповість про пошуки житла (так, для цього треба стояти в чергах) і шведський дизайн, про фемінізм, татів у декреті й довіру до держави, а ще — про лаґом і про те, чому шведи так люблять комітети.
Чому звичайне «привіт» для шведа — це так складно? Де купити горщики для квітів за дизайном принца? Як святкують Мідсоммар і Нобелівський тиждень і чому різдвяний ранок починається з вівсянки й мультиків про Скруджа? Ми з вами проживемо цілий рік у Швеції, поїмо булочок з корицею, потанцюємо на день сонцестояння, і дізнаємося, яке ж воно — шведське життя на практиці.
Шкільні вчителі-отамани, черниці-розвідниці, монастир, що перетворився на неприступну фортецю, власний проєкт Конституції України. Історик Юрій Митрофаненко у своїй книжці розповідає, як зародилася повстанська організація, що стала взірцевою для багатьох наступних поколінь — від членів ОУН до учасників сучасної російсько-української війни.
Із чого почалася боротьба та як отаманам удалося перетворити загони самооборони на боєздатні підрозділи, що чинили опір більшовикам і денікінцям? Хто із цих отаманів на псевдо Чорний Ворон став прототипом персонажа однойменного роману Василя Шкляра? Які конфлікти завадили ватажкам Холодного Яру дійти до Києва та як отамани-залишенці потрапили в пастку радянських сексотів? І як довго тривала боротьба в Холодному Яру проти російських окупантів?
Автор висвітлює маловідомі й контроверсійні теми, а також білі плями в історії Холодного Яру 1917–1922 рр.
Усі ми пам’ятаємо часи, коли подорожі стали нашим новим хобі. Безвіз, лоукостери й бажання побачити світ стали драйверами цього процесу. «Рванемо у Вроцлав?», «О, є дешеві квитки в Барселону!», «Давайте на вихідні в Бонн. Більше двох днів там немає чого робити». Нам здавалося, що так буде завжди, але ні. Коронавірус перевернув світ, змінивши і те, як ми працюємо, і те, як відпочиваємо. Кордони закрилися, а подорожі стали або дуже ускладненими, або й зовсім неможливими. Та будьмо оптимістами. Маленькими кроками світ повертається до звичного життя. А отже — будуть і подорожі, планувати які можна вже зараз. Зрештою, очікування мандрів часто дарує більше ейфорії, ніж самі мандри.
У цій книжці ви знайдете підказку, куди податися, щойно відкриють кордони. Географ і мандрівник Роман Маленков зібрав 10 країн, які, на його думку, варто відвідати після карантину. Перед нами постають Словаччина, Албанія, Греція, Мальта, Чехія, Туреччина й інші країни, які особливо вразили мандрівника і куди він обов’язково повернеться. Автор розповідає про свої подорожі, звертаючи увагу на місця, які варто відвідати, та речі, які обов’язково треба зробити, щоб відчути й побачити країну, а не лише поставити «пташку», що ви там були. Отже, готуймося до подорожі!
Гуляючи Києвом, легко впізнати численні локації, описані в поемах і романах початку ХХ століття. Десь змінилися номери помешкань, по-новому пофарбовані фасади, іноді інші назви вулиць, але якщо придивитися, то можна уявити, як у «Льоху мистецтв» на Городецького сиділи за одним столом Тичина й Курбас, трохи далі, в кабінеті Підмогильного, збирався чи не весь мистецький Київ, а в підвалі готелю «Континенталь» зустрічалися за кавою непримиренні аспанфути, символісти й спіралісти. Вечірнім Хрещатиком гуляли справжні «марсіани», і в Георгіївському провулку шукала нових обріїв таємнича мистецька теософська дев’ятка.
Нова книжка Віри Агеєвої — це мандрівка літературним Києвом початку ХХ століття. Авторка покаже Київ очима авангардних художників, бунтівних емансипанток, богемних поетів, Київ, у якому жили й творили, попри все, що відбувалося довкола, Київ, який вистояв, уберігши свою історію та майбуття.
Ця книжка цілком могла називатися «Життя та неймовірні пригоди Кирила» і, дещо меншою мірою, «його старшого брата Мефодія». Навіть офіційні й канонічні житія цих достойників скидаються радше на збірки дотепних історій, аніж на глянсовані портрети.
У цій книжці автор окидає життя та творчість Кирила і Мефодія іронічним поглядом (сміх — не гріх, навіть коли йдеться про святих і рівноапостольних). І хоча писемність от-от уже мала би з’явитися в повсякденному житті словʼян, але саме брати радикально вплинули на те, як і коли її було впроваджено.
Це несерйозна оповідь про цілком серйозні речі: суперництво між Римом і Константинополем, міжнародну політику й боротьбу за зони впливу, церковні інтриги й таємні операції, що позначилися на історії значної частини Європи.
Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але…. Але все трішечки не так. «Доля дала цьому острову божественну красу й пекельне горе. Його історія послідовно закручується за спіраллю, наче це безкінечний, розтягнутий на століття День байбака: міжчасся-трагедія, міжчасся-трагедія, міжчасся-трагедія. Вельми схоже на Україну» — описує Ірландію мандрівник і письменник Максим Беспалов.
Зрештою, навіть сам Смарагдовий острів наче існує у двох іпостасях водночас. Справжні мури тут розділяють міста навпіл. Аби оберігати мову, якою в побуті майже ніхто не говорить, призначають спеціальну людину. Тут пам'ятають сутички на вулицях міст між католиками й протестантами, прихильниками незалежності та поціновувачами статусу-кво, а місцеві досі насторожено ставляться до всіх, хто вирішить залишитися в Ірландії надовго. З іншого боку, це місце, де в оперному театрі вам запропонують 9 різновидів пива, а на вулицях Белфасту вихвалятимуться тим, що «Титанік» (так, той самий) збудовано саме тут.
У своїй книжці Максим познайомить вас з обома боками острова. Він розкаже про його трагічну історію й неймовірне повсякдення, познайомить з ірландцями та проведе маршрутами, яких не знайти в путівниках.
Заводячи собаку, люди не завжди усвідомлюють неминучість змін, які стануться у їхньому житті. Лише тоді, коли цуцик з'являється в домі, стає очевидним, що не можна не гуляти із хаскі, навіть якщо у тебе дуже напружений графік, чи недопустимо бути жорстким із левреткою, навіть якщо таким є твій характер. Саме тому спершу зміни власником собаки бойкотуються, важко зрозуміти, що в даному випадку найкраще розслабитися та почати пристосовуватися.
Книжка Оксани Галан допоможе полегшити цей процес для власника собаки. У книжці авторка детально розповість, як формуються рефлекси, на що слід зважати, коли у вашому житті з'являється собака, на які особливості тренувального процесу варто звернути увагу.
Для тих, хто знає, навіщо їм собака, і точно вирішив стати господарем хвостатого, Оксана Галан створила доповнення до книжки: «Щоденник власника щасливого собаки». Графіки тренувань, перевірка стану вашого пса, трекер стрижки пазурів — ви зможете занотувати в ньому кожен аспект життя вашого улюбленця.
Чи знаєте ви, що голосних в українській мові приблизно в п’ять разів менше, ніж приголосних? Чи чули ви про нескладотворчі звуки? А про літеру Шредінгера? Чи відомо вам, що шиплячі постійно мімікрують під інші приголосні української мови?
Якщо чесно: ви все це знаєте. І навіть якщо вам здається, що ви гадки не маєте, за яким принципом слід вимовляти ті чи інші звуки, ваші мовна свідомість і мовленнєвий апарат роблять це бездоганно.
Книжка «Чути українською» не змушуватиме вас учити правила чи зубрити мовні закони. Це вже робила колись ваша вчителька української мови та літератури. Завдання книжки — пояснити, за якими правилами й закономірностями працює звукова система, а ще — чому наша абетка майже досконала. І, звісно, переконати вас, що українська мова — це надзвичайно цікаво, легко і місцями навіть корисно.
