Замовлення тимчасово не приймаємо. Проводяться технічні роботи.
Видавництво Жупанського — видавництво, що спеціалізується насамперед на виданні перекладної літератури. Засноване 2007 року Олегом та Олексієм Жупанськими. Видавництво розташоване в містечку Буча (Київська область). Директор видавництва — Жупанський Олексій Олегович.
Лавкрафт із тих письменників, які не потребують особливого представлення. Важко переоцінити вплив його творчості на сучасну літературу фантастичного і химерного, так само як на масову культуру загалом. Черпаючи своє натхнення у творах іншого видатного американця, Едґара Алана По, Лавкрафт зміг створити свій цілковито оригінальний літературний світ міфів і темних пророцтв, забутих богів з далеких погаслих зірок і нічних марень, в яких відкривається похмура прихована правда. Літературний спадок Говарда Філіпса Лавкрафта використаний у багатьох фільмах, творах образотворчого мистецтва, а за кількістю продовжувачів його літературних традицій він може позмагатися з будь-яким іншим письменником світу.
Перший том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури “загадкового та потойбічного” Г.Ф. Лавкрафта охоплює його прозу, написану у період з 1917 по 1926 роки, — від найперших спроб письменника на ниві містичного оповідання “Склеп” і аж до таких відомих творів, як “Храм”, “Герберт Вест — Реаніматор”, “Зачаєний жах”, “Щури у стінах”, “Покинутий будинок” та “Жах Ред Гука”.
Говард Філіпс Лавкрафт (1890–1937) – відомий американський письменник, який, написавши величезну кількість оповідань, багато повістей і три романи (не кажучи вже про архів його листування, що вважається найбільшим у світі), на жаль, за життя був майже не відомим і помер у самотності, так і не дочекавшись майбутньої всесвітньої слави свого вагомого літературного доробку. Проте вже у другій половині ХХ сторіччя творчість Лавкрафта заслужено отримує світову славу і здобуває захоплення мільйонів її поціновувачів.
Уже сьогодні Лавкрафт – один із тих письменників, які не потребують особливих рекомендацій, по праву посідаючи місце Патріарха літератури «химерного, потойбічного та жахливого». Важко переоцінити вплив його творчості на сучасну літературу багатьох, навіть далеких від «лавкрафтичної естетики», жанрів, так само як і на масову культуру загалом. Черпаючи своє натхнення у творах іншого видатного американця Едґара Аллана По, Лавкрафт зміг створити свій цілковито оригінальний літературний світ міфів і темних пророцтв, забутих богів з далеких погаслих зірок і нічних марень, в яких відкривається похмура прихована правда. Літературний спадок Говарда Філіпса Лавкрафта знайшов своє втілення у фільмах, творах образотворчого мистецтва і навіть піснях та назвах альбомів відомих гуртів, а за кількістю продовжувачів його літературних традицій він залишає позаду багатьох письменників світу.
Другий том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури «загадкового та потойбічного» Г. Ф. Лавкрафта охоплює його прозу, написану у період з 1926 по 1928 роки, і містить такі класичні і переважно розлогі твори як «Поклик Ктулху», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Барва з позамежжя світу», «Жахіття Данвіча».
Саме у цих повістях остаточно розкривається талант Лавкрафта, як майстерного оповідача неймовірно загадкових і химерних історій, а також автора багатьох самобутніх і досить оргінальних міфогенних та містичних концепцій.
Говард Філіпс Лавкрафт (1890–1937) – відомий американський письменник, який, написавши величезну кількість оповідань, багато повістей і три романи (не кажучи вже про архів його листування, що вважається найбільшим у світі), на жаль, за життя був майже не відомим і помер у самотності, так і не дочекавшись майбутньої всесвітньої слави свого вагомого літературного доробку. Проте вже у другій половині ХХ сторіччя творчість Лавкрафта заслужено отримує світову славу і здобуває захоплення мільйонів її поціновувачів.
Уже сьогодні Лавкрафт – один із тих письменників, які не потребують особливих рекомендацій, по праву посідаючи місце Патріарха літератури «химерного, потойбічного та жахливого». Важко переоцінити вплив його творчості на сучасну літературу багатьох, навіть далеких від «лавкрафтичної естетики», жанрів, так само як і на масову культуру загалом. Черпаючи своє натхнення у творах іншого видатного американця Едґара Аллана По, Лавкрафт зміг створити свій цілковито оригінальний літературний світ міфів і темних пророцтв, забутих богів з далеких погаслих зірок і нічних марень, в яких відкривається похмура прихована правда. Літературний спадок Говарда Філіпса Лавкрафта знайшов своє втілення у фільмах, творах образотворчого мистецтва і навіть піснях та назвах альбомів відомих гуртів, а за кількістю продовжувачів його літературних традицій він залишає позаду багатьох письменників світу.
Третій том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури «загадкового та потойбічного» Г. Ф. Лавкрафта присвячений останньому періоду життя і творчості письменника (1930 по 1935 рр.), коли з-під його пера з’явилися наймасштабніші твори, такі як «Шепіт у темряві», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом», «Сни у відьминому домі» та «За пеленою часу», що довершили формування циклу Міфів Ктулху і вповні оприявили жаску і химерну космогонію Лавкрафта.
Один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою – фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий прояв свободи, нехай у вигляді можливості мати свої приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?
Ден Сіммонс написав роман надзвичайної епічної сили у призабутому нині напрямі літератури про героїчне протистояння людини і сліпої, могутньої та жорстокої природи. Хтось знайде тут аналогії з «Мобі Діком» Германа Мелвілла, комусь цей твір нагадає жорсткішу й похмурішу версію оповідань Джека Лондона про північ, проте це будуть лише досить приблизні аналогії, які цілковито розвіюються при першому ж знайомстві з цим романом. У процесі роботи над «Терором» Ден Сіммонс довго та ретельно опрацьовував архіви, у результаті чого під час читання роману виникає відчуття присутності серед героїв реальної експедиції двох кораблів Королівського флоту Великобританії – «Еребуса» і «Терору», які 1845 року покинули рідний порт у пошуках Північно-Західного проходу через Північний Льодовитий океан. Кораблі так і не повернулися, і Сіммонс водночас з детальним описом експедиції подає своє бачення причин її фіаско.
Північ, лютий холод і не менш дошкульний голод, а також смерть від надприродного чогось, яка повсякчас чаїться десь поряд, раз у раз забираючи життя учасників експедиції. На тлі у буквальному сенсі смертельно-прекрасних пейзажів півночі відбувається боротьба з байдужою і жорстокою до людини природою, боротьба з чимось невідомим, чого не можуть спинити ані рушниці, ані найлютіші бурі північної зими, врешті-решт, боротьба одне з одним, адже, як відомо з давніх-давен, людина – найстрашніший і найжорстокіший звір.
Твір був написаний у 1944 році і мав на меті показати західному суспільству справжнє обличчя Радянського Союзу, який, прикриваючись облудною пропагандою і ніби-то соціалістичними ідеями, насправді здійснював репресії над мільйонами власних громадян, водночас прагнучи увесь зовнішній світ перетворити на один великий концтабір за власними лекалами.
Абрахам Грейс Мерріт (1884–1943) – американський письменник, що творив переважно у жанрах містики, фантастики і містичного нуар-детективу. Розвиваючи літературну традицію темного романтизму, започатковану Едґаром По і продовжену химерною прозою Амброуза Бірса, Абрахам Мерріт був одним із найпопулярніших письменників цього напряму 20–30-х років минулого сторіччя. Його творчість справила значний вплив на багатьох у подальшому знакових письменників, таких як Говард Лавкрафт, Фріц Лейбер, Рей Бредбері та інших.
Цікавим фактом у творчій біографії Абрахама Мерріта є незвичний досвід співпраці видатних майстрів химерної прози, коли він об’єднав зусилля з Робертом Говардом, Говардом Лавкрафтом, Кетрін Мур і Френком Лонґом для створення повісті «Виклик з потойбіччя». Твір писався «ланцюжком», де кожний автор продовжував текст попередника.
Дослідник фольклору й окультизму, палкий прихильник темної літератури, оспівувач загублених світів, прадавніх богів і неймовірних пригод, Абрахам Мерріт майстерно переплів свої химерні історії з не менш фантастичними прадавніми віруваннями. У більшості своїх історій Абрахам Мерріт описує зіткнення сучасної людини науки і раціонального світогляду із зловісними дивовижами давніх епох. Займаючись археологією та етнографією, Мерріт чудово знав, що не все на світі можна раціонально пояснити, і що інколи трапляються речі, перед якими пасує сучасна йому наука, але які добре відомі науці сивої давнини, яку в новітні часи називають магією і відносять до темних заборонених знань. Переважно про такі речі зазвичай і веде мову у своїх творах Абрахам Мерріт, з притаманною йому серйозною заглибленістю у предмет оповіді і неабияким талантом майстерного оповідача карколомних і загадкових історій.
Ця книжка містить дві класичні повісті “Гори, відьмо, гори!” та “Повзи, Тінь, повзи!”
“Гори, відьмо, гори!” – рідкісний зразок містичного нуар-детективу, що розповідає про низку загадкових і зловісних подій у Нью-Йорку 1930-х, коли лікар та науковець доктор Ловелл і відомий ганґстер Рікорі протистоять лихим прадавнім чарам, які розповзаються містом, нищачи всіх, хто потрапляє в їхні лабети. “Темне полум’я зловісної мудрості, що згущувало тіні похилених у роздумах каменів Стоунхенджа; яке пізніше годувалося з рук римських легіонерів; яке, хтозна чому, набиралося сил в середньовічній Європі, і все ще палає, все ще живе та могутнє…” – зазначає у своїх нотатках під назвою “Диявольські ляльки мадам Менділіп” доктор Ловел, і він тут геть не згущує фарби.
На сторінках повісті “Повзи, Тінь, повзи!” оживає давня бретонська легенда про загублене і прокляте місто Іс, його короля Ґрадлона і його доньку-відьму, біляву Дагут, якій підвладні тіні. Плин історії постає у вигляді спіралі, і давнє місто з його темними чарами, кривавими ритуалами і служінням потойбічним богам знову повертається до життя, аби ще раз повторити всі химерні виверти правічної легенди.
Наостанок читачам пропонується післямова письменника, літературознавця і перекладача Євгена Ліра, в якій він розповідає про контексти творчості Абрахама Мерріта і про його важливе місце в літературі химерного та дивовижного.
Роберт Вільям Чемберс (1865–1933) – американський письменник і художник, продовжувач традицій химерної і готичної літератури, започаткованих Едґаром По та Амброузом Бірсом. Попри те, що Роберт Чемберс ще за життя зажив слави успішного й талановитого письменника, в чиєму творчому доробку близько дев’яноста опублікованих книжок, найвідомішою його книжкою і понині залишається збірка оповідань “Король у жовтому”. Ці твори значною мірою вплинули на всю світову літературу в жанрах містики й жахів, здобувши цілу армію поціновувачів дивовижного й таємничого світу Жовтих міфів, створеного генієм Роберта Чемберса. Дослідник фантастичної літератури Еверет Блейлер називає книжку «найважливішою в американській традиції горору», Говард Філіпс Лавкрафт у своєму відомому есеї «Надприродний жах у літературі» захоплено відгукується про «Короля у Жовтому» і цим увічнює творчий спадок Чемберса у царині літератури жахів, а творці надзвичайно успішного серіалу “Справжній детектив”, який є своєрідним взірцем естетики американської південної готики, складають пошану Чемберсові, наповнивши свій сюжет багатьма алюзіями і посиланнями на “Короля у Жовтому”.
Центральним елементом, який пов’язує між собою першу частину оповідань збірки, є загадкова і заборонена книжка “Король у жовтому”, прочитавши яку, люди втрачають глузд і коять жахливі речі. Другу ж частину збірки становлять реалістичні і почасти автобіографічні оповідання, присвячені Франції і рокам навчання Роберта Чемберса у Національній вищій школі красних мистецтв у Парижі. Написані легким і дотепним стилем, вони змальовують сповнене романтичних почуттів і легковажних витівок богемне життя студентів-художників у Парижі початку ХХ сторіччя.
Пол Вільям Андерсон /1926–2001/ – відомий американський письменник-фантаст, неодноразовий лауреат найпрестижніших премій у царині фантастичної літератури – Г’юго, Неб’юла, Локус, та інших відзнак. Попри десятки романів, одним із найцікавіших його циклів є «Патруль часу», присвячений роботі темпоральної служби безпеки, яка діє у всіх часових і просторових точках світу, забезпечуючи охорону історії людства від стороннього втручання і запобігаючи її несанкціонованим змінам, які можуть призвести до стирання відомої нам реальності та заміни її альтернативною версією.
Альтернативна історія завжди слугуватиме захопливим полем для уявних експериментів, на кшталт того, а що трапилося б, якби свого часу Римська імперія не зникла, а продовжила своє існування, або ж європейці запізнилися з відкриттям Америки? Хід історії тоді б змінився радикальним чином, а світу, яким ми знаємо його тепер, ніколи б не існувало. Саме таким загрозам втручання у хід історії протистоїть Патруль часу – могутня організація, яка діє скрізь і завжди, у всіх часах усіх мислимих епох.
Цикл оповідань «Патруль часу», присвячений часовим та історичним парадоксам, а також надзвичайно складній, але й страшенно захопливій службі його працівників, яким, окрім неймовірних пригод у всіх епохах, інколи доводиться поставати перед доволі складними й незвичними морально-етичними дилемами, а також робити доволі непростий і болючий вибір, рятуючи нашу реальність від колапсу.
Далеке майбутнє. Нова Імперія – об’єднане людство Землі, Місяця та Марсу – веде жорстоку боротьбу за власне існування. Її супротивники – потойбічні істоти з інших шарів Мультиверсу, її провідник – звільнений бог Ґаґантоа, що з прадавніх часів перебував у полоні на Землі. Бунтівним богом людству даровані технології міжпланетного сполучення, квантового обчислення та розподіленого інтелекту. Проте його вороги – то цивілізації істот з іншого простору-часу та Потойбічні боги. А також ті з людей, хто вважає обраний шлях хибним та руйнівним.
Одвічна дилема Людини – який шлях є істинним? Peromnia saecula saeculorum, світ без кінця – чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» – найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне – як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Володимир Кузнєцов – письменник, музикант, інженер та гейм-дизайнер зі сходу України, відомий українському читачеві насамперед як автор, що працює у жанрах жахів та фентезі. Його новий роман створений на перетині наукової фантастики, космічної опери та лавкрафтіанського горору. Це – книга-головоломка, книга, яку кожен читач може складати як йому заманеться – і від того отримувати свій власний досвід та інсайт.
Окультні технології та Прадавні боги з іншого простору-часу. Війни в масштабі Сонячної системи та безосібні квантові інтелекти. Наскільки незмінною є людська сутність – і що здатне змінити її? Якою ціною можна здобути Свободу – і де поріг, за яким та свобода перетворюється на нову неволю? В кінцевому підсумку, що є свобода волі, і чи існує вона взагалі?
Якщо Давні боги відгукуються на людські молитви – хто здатен почути їхню відповідь і не втратити розум, намагаючись її зрозуміти?
Ім’я Девіда Лінча давно стало символом унікального, ні на кого не схожого митця, кожна нова робота якого одразу здобуває статус культової. Увійшовши в авангард світового кінематографу 1977 року з виходом фільму «Ґумкоголовий», з кожною наступною стрічкою Девід завойовував усе нові номінації та нагороди, а разом з ними – і серця фанатів його творчості. Запустивши серіал «Твін Пікс» у 1990 році, Девід Лінч став, без перебільшення, відомим на увесь світ, а фрази «Хто убив Лору Палмер?», «До біса смачна кава» та «Сови не те, чим здаються» перетворилися на популярні меми. Відтоді армія його прихильників лише зростає, так само як і щире захоплення його дивними, талановитими, химерними, оригінальними і справді геніальними стрічками.
Ця автобіографічна і водночас біографічна книжка авторства самого Девіда Лінча, а також відомої журналістки та критикині Крістін МакКенни дає змогу дізнатися про життя і становлення Девіда Лінча як митця, про речі, що вплинули на нього і в подальшому знайшли відображення у його світогляді та його кінострічках, а також зазирнути за лаштунки безмежної внутрішньої імперії Девіда Лінча.
Пітер Воттс /1958 р. н./ – всесвітньовідомий письменник першого ешелону жорсткої наукової фантастики. Попри таке визначення жанру, більшість його творів виходить навіть за межі самої фантастики, і їх можна умовно назвати літературою (про) людей майбутнього. Послуговуючись здобутками сучасної науки у царині психології, психіатрії, антропології, фізики, хімії та біології, Пітер Воттс у своїх творах постійно фокусує увагу на важливій для сьогодення та критично важливій для дня прийдешнього проблематиці подальшого шляху розвитку людства і можливості його трансформації у щось інше, окреслює питання транс- та постгуманізму, розмірковує над можливостями людського самоусвідомлення, а також розглядає ті ймовірні виклики, перед якими людство ризикує постати вже у зовсім недалекому майбутньому.
Обшир питань, які Пітер Воттс порушує у своїй творчості, надзвичайно розмаїтий: починаючи від класичних – «чим є людина?», «що таке розум?» та «чи так вже нам потрібне самоусвідомлення для ефективної конкуренції з іншими організмами?» – аж до самої (не)можливості контакту з «іншими», а також «яким може виявитися наш творець (бог) і чи варто нам взагалі з ним зустрічатися?»
Твори Пітера Воттса можна справедливо вважати літературою майбутнього, і не лише в сенсі фантастики, але й у найширшому значенні літератури як такої. А його майстерний письменницький хист і чималі знання в найрізноманітніших галузях сучасної науки забезпечують потужне підґрунтя для його текстів, якими справедливо захоплюється увесь світ і які своєю появою суттєво змінили значення і ландшафт сучасної фантастичної літератури.
«Ехопраксія» належить до найвідомішого циклу Пітера Воттса «Вогнепад», до якого також входять роман «Сліпобачення» та оповідання «Полковник» і «Комашині боги».
Минуло вже достатньо часу, відколи із «Тезеєм», що вирушив на зустріч з таємничими прибульцями, втрачено зв’язок, і на Землі все тугіше затягується клубок нерозв’язних проблем, в якому переплелися найрізноманітніші сили – починаючи від звичайних людей і закінчуючи різними фракціями представників постлюдства. Але несподівано сліди зниклого «Тезея» знаходять на довколасонячній орбіті – на велетенській енергетичній станції «Ікар», яка була провідником «Тезея» у пітьмі космосу і від якої водночас багато в чому залежить виживання земної цивілізації в сучасному її вигляді. Саме туди полетить експедиція, з доволі химерним екіпажем, серед членів якого лише одна справжня людина у сучасному її розумінні.
У кожного з учасників експедиції є свої плани на Бога, сліди якого вони сподіваються знайти на «Ікарі». Проблема лише в тому, що у самого Бога також є на всіх плани, і вони, звісно ж, геть далекі від людського розуміння. Саме там, посеред палаючого сонячного жару, вирішуватиметься подальша доля Землі, людства і того, яким йому бути у майбутньому, і чи бути взагалі.
Цезарій Збєшховський (нар.1975 р.) – випускник факультету полоністики Варшавського університету.
Його оповідання та повісті друкувалися на шпальтах часописів «Нова фантастика», «Убік», «Science Fiction, Fantasy & Horror», а також у антологіях «Нове надходить», «Без героя», «Science fiction». Перша дебютна книжка Цезарія Збєшховського – збірка оповідань «Реквієм для ляльок» (2008), дія яких відбувається у вигаданому світі міста Рамма. «Голокост F» (2013) став візитівкою Збєшховського. Відтоді автор написав ще кілька оповідань та повістей, а наразі працює над своїм другим романом.
Роман «Голокост F» – рідкісний зразок сучасної безкомпромісної наукової фантастики: тут візія майбутнього настільки ж важлива, як і долі персонажів, а філософські концепції не менш захопливі, ніж сюжет. Масштабність Ніла Стівенсона, ядуча іронія Пітера Воттса, трохи божевільний погляд на реальність, притаманний Філіпу К. Діку, – і все це помножено на традиції кращих взірців польської фантастики. Крім роману, до книжки увійшла низка оповідань та повістей, самостійних за сюжетом, але пов’язаних з «Голокостом F» спільним світом.
Роман отримав три престижні премії польського фендому: премію «SFinks», премію найстарішого польського журналу фантастики «Nowa Fantastyka» та премію імені Єжі Жулавського.
Майбутнє – невідворотне й невблаганне. Воно наближається до нас зі швидкістю космічного корабля «Серце пітьми», що дивним чином знову повернувся на орбіту Землі. От тільки що принесло це «Серце» – і чи буде кому зустріти його на Землі?
Людство дійшло до межі, кількість змін досягла критичної маси – і схоже, от-от настане кінець не тільки світу, яким його знали всі ці тисячі років. Зникають суспільства, знецінюється сенс, розмивається пам’ять. І що далі, то примарніша межа між людиною з плоті й крові та свідомістю, що існує у цифровому, віртуальному світі. Може, той віртуальний світ – єдиний прихисток людства? На планеті, яка охоплена епідемією войовничої Сарани та модифікованими «вампірами», не лишилося нічого, за що варто було б боротися. Чи, може, все-таки лишилося?..
Себастіан Гаффнер /1907–1999/ – псевдонім знаного німецького журналіста, письменника, публіциста та історика Раймунда Претцеля, найвідомішого за книжками «Гітлер. Примітки до біографії» (1978), «Вінстон Черчілль» (1965), «Зраджена революція» (1969), «Самогубство Німецького Райху» (1970).
Гаффнер у своїх працях зосереджується переважно на темі новітньої історії Німеччини, зокрема Німецького Райху (1871–1945) і досліджує теми причин та наслідків Першої світової війни, падіння Веймарської Республіки і подальшого становлення й краху Німеччини за часів Гітлера.
«Гітлер. Примітки до біографії» – найвідоміша книжка Себастіана Гаффнера, в якій він у лаконічній формі аналізує життєвий та політичний шлях Адольфа Гітлера, висуває сміливі припущення щодо неоднозначних та химерних поворотів історії Другої світової війни та намагається подати об’єктивний аналіз постаті Гітлера і його значення в історії Німеччини і всього світу, уникаючи при цьому поширеної практики сліпої та неконструктивної демонізації цієї одіозної історичної постаті, яка відвертає увагу від виваженого аналізу найпринциповіших помилок та хибних поглядів Гітлера.
Автор намагається уникати кліше, штампів і табу, які поширюються на саме ім’я «Гітлер», іронічно зауважуючи, що не обов’язково автоматично заперечувати, що двічі по два буде чотири, лише тому, що Гітлер теж так вважав.
«Чимало теоретичних ідей Гітлера живуть далі, навіть довше, ніж можна було припустити, і не лише серед німців, і навіть не лише серед свідомих послідовників Гітлера. А з іншого боку, допоки в цих ідеях хибне не буде чітко відмежоване від більш-менш правильного, правильне перебуватиме у небезпеці бути табуїзованим лише тому, що Гітлер теж так думав».
Книжка стала справжнім бестселером у Німеччині і отримала низку літературних премій: премію міста Дюссельдорф ім. Гайнріха Гайне, премію Йогана Гайнріха Мерка, Літературну премію Фрідріха Шіделя і Літературну премію Вінґейта.
Вперше опублікований 2005 року, роман «Пацики» одразу здобув культовий статус відвертого літературного свідчення про буремний кінець епохи вісімдесятих і початок дев’яностих на руїнах помираючого «совка». Тут є все, що сором’язливо замовчували тогочасні ЗМІ і що ніколи не звучало на педрадах шкіл, ПТУ чи технікумів: епічні битви «район на район», перші кримінальні досвіди, хлопці й дівчата, які, заледве ступивши на поріг своєї юності, змушені вчитися виживати у цьому жорстокому, майже неконтрольованому хаосі стрімких соціальних і культурних змін, що пророкували близький крах старої системи.
Після першої публікації роману Анатолія Дністрового охрестили «українським Берджесом» — за епічністю, відвертістю, жорстоким реалізмом і правдою життя роман не поступається, а то й перевершує знаменитий «Механічний апельсин». Але водночас проза Дністрового нам набагато ближча, оскільки написана для нас і про нас свідком тієї непростої, але по-своєму романтичної епохи, яку багато хто з нас запам’ятав на все життя.
Еміль Золя (1840 – 1902) – видатний французький письменник, журналіст, критик, відомий як засновник і головний теоретик натуралістичної прози, який прагнув науково обґрунтувати свій літературний метод, шукаючи зв’язок між природним та соціальним корінням людської психології.
Неухильно дотримуючись свого кредо «Nulla dies sine linea» («Ані дня без рядка»), Золя вдалося стати одним із найпопулярніших письменників останньої чверті ХІХ ст. світового рівня, започаткувати окремий літературний напрям, втілити свій найбільший творчий задум – написати цикл з двадцяти романів «Ругон-Макари» (1870 – 1893), «природну і соціальну історію однієї родини за часів Другої імперії». Більшість його творів перекладено десятками мов та екранізовано. Золя також прославився участю в справі Дрейфуса, надрукувавши на початку 1898 року в газеті «L’Aurore» статтю «Я звинувачую», після чого мусив тікати до Англії через загрозу ув’язнення.
«Пастка» – один із найголовніших творів Еміля Золя, в якому письменник повною мірою реалізує свій творчий метод. «Пастка», «найнатуралістичніший» роман в усьому доробку автора, зазнав шаленої критики за відверту фізіологічність і стиль та водночас приніс письменникові світову славу й визнання.
Дія твору відбувається в паризькому передмісті середини ХІХ ст. На прикладі однієї родини Золя змальовує побут і проблеми нижчих верств населення тогочасної Франції, показує вплив середовища на людину, говорить про роль жінки в суспільстві, висміює людське невігластво. Відвертість, безкомпромісність, ба навіть жорстокість роману роблять його блискучим літературним артефактом, актуальність якого не тьмяніє й понині.
Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», що в алегоричній формі розповідає про часи становлення СРСР.
На жаль, на тлі цих відомих книжок для багатьох читачів і досі залишається в тіні інший доробок письменника, зокрема його другий роман «Бірманські будні», в основу якого ліг період, коли молодий Джордж Орвелл з 1922 по 1927 рік служив у Бірмі полісменом в імперській поліції Великобританії. Це розповідь про темний бік Британської Індії, що викриває неприємні та ганебні епізоди з життя імперії, які на власні очі довелося спостерігати молодому Еріку Блеру і які назавжди змінили його світогляд – ще до того, як він став Джорджем Орвеллом, одним із найшанованіших і найцитованіших письменників ХХ століття.
«Бірманські будні» – другий роман у бібліографії Джорджа Орвелла, написаний 1934 року, в якому вже тоді можна помітити зародки тих основних для письменника тем, які згодом ще гучніше і зловісніше прозвучать у культових «1984» і «Колгоспі тварин». В основу роману ліг особистий досвід Орвелла, коли він жив у Бірмі, де служив полісменом у колоніальній поліції Великобританії. Цей час знаменує переломну мить у житті Орвелла – саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті.
Головний герой роману Флорі – своєрідне альтер-еґо письменника, самотня й нужденна людина, яка втрапила у пастку могутньої системи, що руйнує в людині все хороше. Його оточують люди, з якими у нього немає нічого спільного і яким він не може повністю відкритися, оскільки і бірманці, і британці, і сам Флорі заплямовані колоніальним режимом, в умовах якого їм доводиться жити.
Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.
На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла, зокрема роман «Донька пастора», в якому письменник з притаманною йому спостережливістю і глибиною розмірковує над питаннями віри та її втрати, оповідає про тамоване прагнення іншого життя і несвідомий пошук свободи від лабет та умовностей суспільства англійської провінції 30-х років минулого сторіччя. Це часом жорстка, часом сентиментальна розповідь про напередвизначеність долі, про неочікувано здобуту свободу і про страх перед нею, який інколи настільки великий, що добровільне повернення до звичної в’язниці безпросвітних буднів сприймається як вище благо. Врешті-решт, це роман про парадоксальність і суперечливість людської вдачі, а отже, деякою мірою, про кожного з нас.
Дороті Хейр – донька превелебного Чарлза Хейра з усіма класичними наслідками на взірець ведення домашнього господарства, порядкування скромним церковним бюджетом, догляду за часто дратівливим і невдячним батьком і обов’язковими відвідинами пастви Англіканської церкви, яка поступово здає свої позиції серед вірян, поступаючись модернішим конфесіям, які не настільки відстали від віянь часу. А ще Дороті Хейр досі незаміжня, хоча вже невдовзі переступить поріг, який відділяє молодість від зрілості, що, звісно, не додає їй оптимізму щодо перспектив свого подальшого життя.
Так би й не побачила Дороті у своєму житті нічого, окрім маленького англійського містечка, без жодних перспектив бодай колись змінити чи навіть розірвати осоружне коло свого не надто радісного життя, якби не дивна випадковість, яка вириває її із цієї сірої одноманітності і жбурляє у вир геть іншого життя – тяжкого, химерного, виснажливого, але такого справжнього…
У романі «Донька пастора» Орвелл розмірковує про життя без вибору, про безвихідь, коли страх того, що нічого й ніколи не зміниться, співмірний страхові змін, врешті-решт про те, що, опинившись на волі, колишні ув’язнені часто знову прагнуть повернутися до в’язниці одноманітної напередвизначеності, бо, окрім усього, справжня свобода ще й має властивість лякати.
Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.
На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла – романи, в яких письменник з властивими йому спостережливістю, проникливістю і гумором описує життя в період між двома світовими війнами минулого сторіччя і розмірковує над питаннями, які є актуальними й донині – взаємовідносини людини й суспільства, чи можна оголосити війну суспільним нормам і цінностям і не програти в ній, чи залежить свобода творчості від побутових умов і наповненості кишені. Саме таким є його твір «Нехай квітне аспідистра» – роман про те, як одного разу у міжвоєнному Лондоні людина мистецтва оголосила війну грошам і що з того вийшло.
Гроші – вони все вирішують, все контролюють, відчиняють двері пристойних будинків і салонів, знайомлять з потрібними людьми, наділяють їхнього господаря чарівною здатністю подобатися жінкам і друзям, вони, по суті, і є саме життя. Але хіба так має бути? Хіба має життя людей аж так залежати від грошей, а надто від їх браку? Чи можливо, живучи в сучасному суспільстві, позбутися нав’язливої влади грошей, оголосити їм війну, а заодно й усім ознакам «надійності», «порядності» і «благопристойності», головним символом яких є аспідистра, чиї отруйно-зелені пагони стирчать з горщиків у вікнах кожної пристойної оселі?
Молодий талановитий поет Гордон Комсток веде особисту затяту війну з аспідистрою і з усім, що вона собою символізує – владою грошей і нудьгою благопристойності. Він вважає, що звільнившись від влади грошей, зможе повністю присвятити себе творчості. Але воювати з грошима і благопристойністю було завжди непросто, особливо якщо ти живеш у міжвоєнному Лондоні 30-х. Війна з аспідистрою, війна з грошима, війна із самим собою – чи можлива тут перемога, а якщо й можлива, то якою ціною?
Едґар Аллан По /1809–1849/ – американський письменник і поет, есеїст, драматург і літературний критик, який вважається засновником жанрів детективу, наукової фантастики та горору. Втім, найвідомішими творами Едґара По вважаються оповідання і поезії, написані у так званому готичному жанрі – суміші романтизму, містики і горору. Саме Едґару Аллану По ми завдячуємо виведенню химерної прози у всьому її розмаїття на кардинально інший естетичний рівень, і саме його творчість визначним чином вплинула на багатьох письменників, поетів, музикантів та художників, а інший славетний представник літератури химерного та потойбічного, Говард Філіпс Лавкрафт, називав По своїм літературним наставником, без якого не було б більшості його творів.
В основі сюжетів Едґара По лежать загадкові, містичні та незвичайні події, що перебувають поза межею звичайних життєвих досвідів, його цікавить тема смерті, її загадковість та принципова непізнаваність, а також скорботно-трагічні настрої, притаманні напряму романтизму. Незважаючи на те, що за життя По був більш відомим як літературний критик, у світовий літературний канон він увійшов саме як оспівувач загадкового, потойбічного, романтичного і трагічного.
До першого тому повного зібрання прози культового американського класика готичної та химерної літератури Едґара Аллана По увійшли твори, написані у період 1832–1838 років – від найпершого оповідання у жанрі горор, «Метценґерштайн», і аж до відомих класичних «Рукопис, знайдений у пляшці», «Береніка», «Незрівнянна пригода такого собі Ганса Пфааля», «Король Чума», а також найзагадковіший його твір, над інтерпретацією якого й досі б’ються дослідники творчості письменника – роман «Оповідь Артура Ґордона Піма з Нантакета».
У книжці подано два останні романи своєрідної трилогії. Автор яскраво висвітлив мізерність і нікчемність існування людини за умов сучасного суспільства, гостре чуття самотности й закритости обріїв, безглуздість державного патерналізму й розпачливі намагання зберегти свою ідентичність під лавиною знеособлення, — й це все в парадоксально-абсурдній формі, герой трилогії (дарма що виступає під різними іменами) спершу марно живе, позбавлений сенсу існування, потім марно намагається вмерти і, нарешті, марно намагається з’ясувати, хто він.
Джон Мілтон (1608–1674) – англійський поет, прозаїк та політичний діяч, найвідомішим твором якого є епічна поема «Утрачений рай». В ній оповідається біблійна історія повстання Сатани проти Бога, його поразки і падіння з небес у пекло, після чого він вирішив помститися Богові, призвівши до гріхопадіння Його улюблених творінь – перших людей – і прирікши їх на вигнання із Раю.
Від часу першої публікації 1667 року поема «Утрачений рай» стала вершинним явищем світової поезії та справила величезний вплив на весь подальший розвиток класичної англомовної літератури – включно із Джеймсом Джойсом, чий знаменитий «Улісс» перегукується з «Утраченим раєм» за масштабами та амбіційністю задуму, коли сюжетна історія твору розгортається на тлі всезагальної історії буття із екскурсами в міфологію, етику, психологію, лірику, музику, архітектуру тощо.
Джон Мілтон присвятив сім років виснажливої праці написанню «Утраченого раю». Перекладач Олександр Жомнір присвятив половину свого життя здійсненню першого українського перекладу цього засадничого твору світового культурного пласту, що вважається одним із найвидатніших літературних творів, написаних англійською мовою.
Альфред Деблін (1878–1957) – німецький письменник, відомий передовсім завдяки експериментальному роману «Берлін Алексендерплац» (1929), який сьогодні вважається одним із найважливіших німецькомовних прозових творів ХХ століття, а також завдяки роману «Гори моря і велети» (1924), створеному на перетині футурології, фантастики, антиутопії та абсурду.
В «Берлін Алексендерплац» Деблін демонструє досить своєрідне й оригінальне бачення техніки романної оповіді, в якій він використовував прийоми колажу, потоку свідомості та відтворення справжнього питомого мовлення вулиці, без звичної авторської літературної обробки.
Лікар-невропатолог за професію, Деблін практикував у східному Берліні двадцятих років минулого століття, цей досвід і ліг в основу «Берлін Алексендерплац», дозволивши його автору буквально зробити зліпок життя тогочасного Берліна і перенести його на сторінки роману у всьому його калейдоскопічному багатогранному різноманітті. Роман був кілька разів екранізований і ліг в основу однойменного культового фільму Райнера Вернера Фассбіндера (1980).
Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповідається про часи становлення СРСР.
Проте інший доробок Орвелла також не менш цікавий та актуальний для сьогодення, зокрема роман «Ковток повітря», що є своєрідним приквелом до знаменитого «1984». В ньому розповідається про екзистенційну кризу звичайного представника англійського середнього класу на тлі загальної кризи напередодні Другої світової війни. З цього роману можна дізнатися про передумови і побачити перші паростки страшного світу, описаного у «1984», оскільки на думку головного героя твору, нищення колишнього затишного світу розпочалося ще напередодні Першої світової війни, продовжилося і посилилося після її закінчення, і, вочевидь, довершиться Другою світовою – останньою, довічною, безкінечною.
Криза середнього віку підкрадається раптово і непомітно, а потім раптово виявляється, що більшість років твого дорослого життя насправді позбавлені будь-якого сенсу, а найщасливіший період заховався у минулому, у твоєму дитинстві, до якого тобі вже не дістатися і спогади про яке все дужче тебе проймають.
Саме так почувається герой роману «Ковток повітря» коли зрозумів, що в його житті щось не так, а насправді – все. Це спонукає його вирушити в уявну і реальну мандрівку до світу свого дитинства – єдиного місця, де він колись був щасливий. Звісно ж, подібні подорожі до витоків колишнього життя і колишньої власної ідентичності майже ніколи не мають успіху.
Тим часом світ завис над прірвою нової великої війни, залишаються лічені місяці колишнього спокійного життя – в небі все частіше пролітають величезні чорні бомбардувальники, провіщаючи безповоротні, стрімкі і страшні зміни.
Лукаш Орбітовський (нар. 1977 р.) – випускник філософського факультету Ягеллонського університету. Лауреат багатьох престижних польських літературних відзнак, серед яких Літературна премія імені Єжи Жулавського, Премія імені Януша Зайделя, Літературна польська премія імені Стефана Грабінського та премія SFinks, Лукаш Орбітовський віддзеркалює сучасні тренди гри на літературному полі багатьох жанрів – від горору і містики через соціальну драму та жорсткий реалізм аж до магічного реалізму та елементів глибокого психологізму. Починаючи свою творчу кар’єру в жанрах містики, фантастики та горору, з часом Орбітовський все пильніше дивиться в бік реалізму і соціальної драми, що, втім, не заважає йому продовжувати бути автором неймовірно химерних і загадкових текстів, в яких звична буденна реальність невіддільна від реальності інакшої, чужої нам і незнайомої, реальності, яка завжди десь тут, поруч, але, на жаль, чи на щастя, не кожен володіє оптикою для спостереження за нею. Лукаш Орбітовський, наприклад, не лише здатен її бачити, а й має справжній хист оповідача, словам якого одразу віриш, незалежно від дивовижності історії, яку він розповідає.
Лукаш Орбітовський є найкращим підтвердженням новітніх тенденцій усе впевненішого входження довколафантастичної літератури у літературу загальну, оскільки на сьогодні цей письменник вважається одним із найпотужніших представників сучасної польської літератури. Про Лукаша Орбітовського часто кажуть, що це польський Стівен Кінг, а сам письменник жартівливо називає себе «Люком Скайвокером польської літератури».
Ця книжка є своєрідним зрізом творчості Орбітовсього, оскільки всі дванадцять представлених у ній оповідань подаються за хронологією їх створення і є важливими точками на мапі його творчої біографії.
