Замовлення тимчасово не приймаємо. Проводяться технічні роботи.
Видавничий Дім «Комора» існує з 2013 року.
Девіз видавництва ─ «тільки те, що залишиться» ─ відображає політику й бізнес-стратегію, яку воно принесло на український книжковий ринок: випуск високоякісних книжок, призначених для домашніх бібліотек і більш ніж одного покоління читачів.
У цьому виданні зібрано тексти щоденних звернень Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава до людей доброї волі всього світу, які він виголошував упродовж першого року повномасштабної війни. Ці короткі послання, наріжним каменем яких стали слова «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!», знов і знов доводили, що Українська Греко-Католицька Церква завжди була, є і буде зі своїм народом, особливо в часи таких випробувань, як геноцидна війна Росії.
Глава Церкви запевняє, що перемога України стане перемогою Божої сили над ницістю й зухвальством людини, і формує духовність воєнного часу, нагадуючи, що це наше природне право і святий обов’язок — боронити свою землю, свій народ і все, що є для нас найріднішим: родину, мову, культуру, історію та духовний світ.
На кручах Білих Карпат віддавна жили жінки, обдаровані унікальними здібностями. Вони вміли лікувати, знали, як допомогти у будь-якій біді, могли порадити у скруті, а ще кажуть, що вони передбачали майбутнє. Їх називали «богинями», а свої вміння вони передавали з покоління в покоління. Дора Ідесова — одна з останніх представниць роду житковських богинь. І хоча вона не перейняла їхніх умінь, але здобула етнографічну освіту й вирішила присвятити їм ґрунтовну наукову розвідку.
Наприкінці 90-х років у Пардубицькому архіві Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки з’являється оперативно-розшукова справа органів Держбезпеки, заведена на внутрішнього ворога — її тітку, богиню Сурмену. Дора розслідує долі житковських богинь і з подивом з’ясовує, що хоч сама богинею не стала, але невіддільно приналежна до цієї таємничої традиції.
Жіноча версія легенди про Каїна й Авеля. Напружена психологічна драма із бароковим колоритом. Повість, написана 25 років тому, яка вже встигла стати культовою. Перекладена польською, чеською, фарсі, англійською, німецькою, сербською, із успіхом поставлена на театральних сценах в Україні та за кордоном. Артбук «Казка про калинову сопілку» — це спроба показати знайому історію по-новому. Показати її настрій і естетику. Показати кольором, який пече. Несподіваними образами — стримано-нестримними, химерними, відвертими. Прихованими символами, які розповідають про героїв значно більше, ніж вони про себе знають. Усе це з’єднується, надривно дихає, пульсує. Тут і народження Темної Жінки і її продовження, Дике Полювання і Кривава Повня. Перечитайте, роздивіться, відчуйте.
Діана та Ліна — сіамські близнючки, які живуть разом зі своєю бабусею у злиденній пострадянській Сакартвело, ізольовані від зовнішнього світу. Сестри змушені існувати в одному тілі, хоча мають дуже різні характери: серйозна і практична Діана не завжди розуміє емоційну та романтичну Ліну. Дівчата ведуть щоденники, і ці записи для них — єдине місце, де вони можуть бути собою, бути в однині. Смерть бабусі й страшна повінь руйнують звичне та налагоджене життя близнючок. Їх викрадають з лікарні, і вони опиняються в цирку, де змушені виступати у розважальному шоу.
«Асинхронія» — дебютний роман картвельської письменниці Екатеріне Тоґонідзе, у якому вона розкриває тему дискримінації людей з фізичними порушеннями. Це щемка розповідь про беззахисність і вразливість, байдужість і жорстокість. Про дві душі, у яких жили янголи, допоки туди не увірвалися люди.
П’ять цілковито різних історій, як за настроєм, так і за жанровим наповненням, розмістилися під обкладинкою. Тут герої проводять свої життя, осмислюючи помилки, будуючи плани на майбутнє, простежуючи невблаганний зв’язок між дрібницями особистого і великими наслідками суспільного. Через усі історії прозирає спільний герой — місто Луцьк — десь натяком, десь прямою згадкою. Місто огортає своїм теплом усіх персонажів, та радо запрошує до себе читачів.
Ця збірка — результат роботи Луцької літературної резиденції «Місто натхнення». Кожного з учасників безперечно можна назвати автором, який знайшов шлях до сердець своїх читачів. І ця книжка не стане винятком.
Написана в останній рік існування СРСР і вперше видана 1992 року, книга Оксани Забужко «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період» поклала початок постколоніальному переосмисленню національної спадщини в гуманітарній думці незалежної України. Це перша праця, у якій філософія національної ідеї розглядається як самостійна інтелектуальна течія, що сягає далеко за межі політології — до питань про сутність і сенс національного буття. На широкому історико-культурному матеріалі, авторка досліджує місце цієї течії в європейській — і, спеціально, українській — свідомості новітнього часу (ХІХ — поч. ХХ ст.), окремо зупиняючись на постаті «Мойсея модерної України» — І. Франка.
Саме завдяки цій «колективній драмі з елементами комедії на три дії» 100 років тому у всесвітній глосарій увійшло таке звичне для нас тепер слово «робот». Проте Карела Чапека цікавили не закони робототехніки (хоч драма і стала культовим твором у каноні наукової фантастики), а закони людськості: як із штучного і синтетичного проростає живе і життєствердне, проростає милосердя, емпатія, самопожертва, любов.
Це перший український переклад «Россумових універсальних роботів» Карела Чапека, зроблений за першовиданням 1920 року, і виданий з нагоди одночасно двох ювілеїв – публікації та сценічної прем’єри. Від своєї появи на світ ця антиутопія ставала все ближчою і зрозумілішою аудиторії. І тепер, здається, черговий влучний момент перечитати (чи прочитати вперше) перевірену часом чеську класику.
У цьому томі зібрано найважливіші есеї Оксани Забужко останніх двох десятиліть, присвячені постатям і подіям, які авторка вважає культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму. «Жіночі», «чоловічі» й «колективні», всі ці «портрети» об’єднує глибоко особисте переживання авторкою біжучої історії, в яку вона вписує своїх героїв — і цим виявляє в ній, хоч якій на позір катастрофічній, невидимий раніше життєствердний смисл.
«В одну річку двічі» — новий есей фінської письменниці Софі Оксанен, у якому вона досліджує мізогінію як державну політику Росії. Це історія про війну і жінок, про те, як Росія змушує жінок мовчати, використовуючи зґвалтування як зброю. Про байдужість і мовчання, які продовжують традицію безкарності Росії. Про те, чому важливо говорити про воєнні злочини.
У своїх загарбницьких війнах Росія завжди використовувала одні й ті самі методи: депортація, русифікація, пропаганда, терор цивільного населення, знищення культури. Росія ніколи не просила вибачення і не була покарана за свої злочини. Геракліт помилявся: в одну річку можна ввійти двічі. І лише засудження зла спроможне його зупинити.
Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену. Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук і письменниця Оксана Забужко зустрілись, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції.
У новій книжці, присвяченій пам’яті архіваріуса Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксани Міяковської-Радиш (1919–2020), Оксана Забужко звертається до свого улюбленого жанру — міксу мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу. Читачеві пропонується пройти захопливим маршрутом завдовжки в півтора століття, від сімейної світлини в нью-йоркській вітальні — до українського Таганрога і дитячих вистав «Москаля-чарівника» в домі Чехових, щоб знайти відповідь на одне з головних питань сьогодення: за які уроки історії, пропущені в XIX ст., Україна змушена розплачуватися ще і в XXI?
Якими чоловіки бачать себе і якими їх бачать інші, чого від них сподіваються і вимагають, за що засуджують і карають, як це позначається на можливостях самореалізації в суспільстві та загальній якості життя, як історично розвивалися уявлення про маскулінність і чому нині можемо говорити про кризу маскулінності — Тамара Марценюк пропонує відповіді на ці та багато інших запитань, спираючись на широку джерельну основу та власну дослідницьку роботу. Попри строгу систему викладу та численні посилання — як на академічні праці, так і на приклади з масової культури, зокрема список фільмів, рекомендованих до перегляду, — це не підручник, а радше захопливий довідник, що допоможе зорієнтуватися тим, для кого ця тема нова, і впорядкувати свої знання читачам і читачкам, які цікавляться питаннями гендеру.
Друге видання “Віршів (1980-2013)” в новому оформленні.
Цей том вибраних віршів видатної української поетеси містить найкраще з її доробку за 1980-2013 рр. Крім текстів, що публікувалися в збірках “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Новий закон Архімеда” (2000) та “Друга спроба” (2009), до видання увійшли вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й. Бродського та ін.).
Сповнена мрій і сподівань, зі старою валізою в руці, вісімнадцятирічна Андреа приїжджає з провінції до Барселони, щоб навчатися в університеті, й оселяється в родині своєї покійної матері. Громадянська війна призвела до занепаду її колись заможних родичів, які тепер ледь-ледь зводять кінці з кінцями. Їхній старий будинок — це своєрідний музей, що зберігає не тільки зайвий мотлох та старі меблі, а й привиди минулого своїх мешканців, їхні невтілені надії, несказані слова та зачаєну злобу. І поки допитлива Андреа досліджує вулиці Барселони і будує першу в житті справжню дружбу, будинок на вулиці Арібау живе своїм окремим життям.
Не дивно, що першою російською навколосвітньою експедицією командували німець та українець — саме українці та німці будували Російську імперію. Дивно те, як росіяни вміють привласнювати й робити «русскими людьми» всіх успішних діячів, навіть якщо прізвище одного з них фон Крузенштерн і він естляндський барон, а іншого — Лисянський і він з козацького полкового міста. В усіх біографіях Лисянського Ніжин проходить скоромовкою і нічим не відрізняється від якогось російського містечка, а з Крузенштерном його знайомлять вже перед самим відплиттям експедиції з Кронштадта, попри те, що вони разом вчилися в Морському кадетському корпусі, воювали й були на багаторічній практиці в британському флоті.
Антон Санченко взявся реконструювати початки зіркової кар’єри майбутнього кавалера ордену Святого Георгія, власника іменної золотої шпаги, капітана першого рангу Юрія Лисянського. У результаті вийшла захоплива й дотепна розповідь про доленосні застілля і правильно вибраного кума, про користь вивчення іноземних мов і морську термінологію, про бригантини на річці Остер та алкогольні коктейлі на фрегаті «Луазо», про колекціонування морських їжаків і секрет ніжинської кабачкової ікри.
Що лишається письменникові, коли війна висмикує його з робочого кабінету і виносить у повітря, в чужу країну, в наскрізне «ніде» між небом і землею, ставлячи на паузу?.. Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій.
У своєму новому есеї, написаному для західної публіки, Оксана Забужко розглядає витоки сьогоднішньої російсько-української війни у двох часових вимірах — тридцятилітньому і трьохсотлітьому, перемежовуючи їх власними спогадами про те, як необлічима сума людських воль здатна змінити хід історії.
«Звичка писати» – це книжка-зошит для роботи зі словом, натхненням та собою. Нею можна скористатися, щоби краще пізнати себе як інструмент письма. Зрозуміти саме свої цілі, мотивації, страхи, бажання, потреби й можливості та з’ясувати для себе, чого і навіщо ви хочете від слів, історій, образів. А можна просто помалювати чортиків і трішки розважитися.
Вправи та рекомендації звірені з найкращими програмами навчання письму в світі та перевірені на понад двох тисячах живих людей, які були учасниками курсів, інтенсивів та воркшопів Катерини Бабкіної і які потім видавали свої книги, створювали успішні блоги чи перемагали в літературних конкурсах. Тож не зволікайте – швидше сідайте за книжку-зошит і не ігноруйте вправ. Вони захоплюють!
«Дякую за кожний новий ранок» — автобіографічний роман чеської письменниці українського походження Галини Павловської, який став однією з перших та водночас найпопулярніших її книжок. Дорослішання Ольги — alter ego самої авторки — відбувається на тлі драматичних подій 1968 року в Чехословаччині, окупації країни радянськими військами та наступних понад 20 років тоталітарного абсурду. Навіть із тавром племінниці «українського буржуазного націоналіста» дівчина намагається отримати від життя максимум. І хоча її родину важко назвати зразковою, безумовна любов і підтримка батьків стає для Ольги неоціненною на її шляху. Дружба, кохання, втрати, кумедні історії, неповторна Прага та перипетії, пов’язані з українською родиною головної героїні, переплітаються у захопливому сюжеті, сповненому дотепного гумору, витонченої іронії та несподіваних підтекстів.
Шістнадцятирічна Ґіта Лаушманн повертається додому, в рідне чеське село. Надворі літо 1945 року, позаду — концентраційний табір. Однак дівчину чекає не тепле ліжко й обійми рідних, а вороже налаштовані селяни, що встигли конфіскувати і переділити все майно її сім’ї, у побуті німецькомовних чехів.
Минають десятиліття, і Ґіта, тепер уже літня жінка, знову повертається, рішуче налаштована нарешті реабілітувати сім’ю і повернути своєму батьку добре ім’я. І знову вона зіштовхується зі спротивом селян. Бо кожен з них має що втрачати і що приховувати.
Весна 2020 року. Люди поволі прокидались від зимової сплячки, мружилися на сонці й уявити не могли, що чекає на них попереду. У далекому Китаї застуджений панцерник буцімто чхнув на хворого кажана — і так народився вірус, що паралізував світ. Але це не вплинуло ні на допитливість, ні на гумор Владіміра Камінера.
Попри локдаун, маски і заборону на розливне пиво, він скрізь знаходив історії, які доводили: життя триває! Навіть якщо кожен день мало чим відрізняється від попереднього. Зі сміхом і співчуттям він спостерігав за нашим ковідним повсякденням і за тим, як поступово змінюється дійсність…
Прикута до ліжка Дезіре терпить епілептичні напади, що руйнують її тіло, і водночас відточує свій талант. Вона — квітнева відьма, і її мандрівна душа стежить за трьома своїми зведеними сестрами, переконана, що котрась із них вкрала призначене їй життя. Кожна з прийомних сестер ховає у собі порожнечу, яку не здатна заповнити ні родиною, ні кар’єрою, ні алкоголем чи коханцями. Роками вони тягнуть за собою болісний зв’язок, який до кінця не усвідомлюють, аж поки таємничі листи не зводять їх докупи. Квітнева відьма виконує свій план помсти й підштовхує сестер одну до одної, наче фігурки у химерній грі. Чи можуть сестри і всі решта, задіяні в цій історії, сподіватися хоч на якесь звільнення?
«Квітнева відьма» — знаковий, пристрасний і потужний роман Майґуль Аксельссон, за який вона 1997 року отримала шведську Премію ім. Авґуста Стріндберґа (Augustpriset). Це історія про пошук приналежності, про дитячі травми, які ніколи не лишаються в дитинстві. Це також оповідь про лицемірний і нестерпний уклад у притулках для людей з інвалідністю, більше схожих на в’язницю, у яких сваволя тягнеться з 1950-х років.
Травень, 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, має власний будинок і роботу вчительки у невеликому
містечку. Має друзів і нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.
Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Втім, на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього
немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.
«Ніби мене нема(є)» – це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни у Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалась Славенка Дракуліч.
У романі «Собачий майданчик» сучасне Гельсинкі переплітається з минулим пострадянської України, корупція Сходу зустрічає і живить жадібність Заходу, і на цьому перехресті стоять дві жінки.
Оленка, завершивши кар’єру моделі в Європі, повертається додому в Україну, де поринає у нову галузь комерційного донорства. Працюючи координаторкою, вона підшуковує і вербує молодих дівчат, серед яких опиняється і Дарія, ії знайома з дитинства. Це рішення зумовить низку подій, які зрештою зруйнують не одне життя, і призведе до того, що відбудеться за десять років у парку біля майданчика, де щаслива фінська родина вигулює собаку.
Софі Оксанен маневрує між психологічним трилером та гостросоціальною прозою, розкриваючи правду про бізнес, побудований на донорстві яйцеклітин, міжнародні «фабрики з виготовлення дітей» та жіноче тіло, яке стає в цьому бізнесі вигідним товаром.
Класиків варто перечитувати хоча би для того, щоб злоба дня не закривала перспективу й не позбавляла рятівного вміння розрізняти велике й дрібне, важливе й зникоме. Оповідання та повісті, упорядковані Вірою Агеєвою, доводять, що Марко Вовчок цілком заслуговує звання «зачинательки вітчизняної психологічної прози». Глибина та витонченість аналізу душевних станів її персонажів приваблює та вражає й сьогодні. Так само, як і вміння іронічно деконструювати пафосну романтичну стилістику і риторику піднесеного й пишновеличного. Зважаючи на те, що авторка часто звертається до мотиву сваволі й залежності, насильства, яке виявляється на мікрорівнях, у стосунках між найближчими людьми, її прозу можна назвати також своєрідною студією над самою природою зла, якого не можна уникнути в людських стосунках і досі.
Здається, що звичний устрій життя старого польського професора от-от зійде на пси… 1938 рік, Європа живе у тривожному передчутті неминучої війни, а аристократичні мрії та високі прагнення Томаша Мєрошевського не надто корелюються з суворою реальністю. Професор пробує втекти від усього, що повільно руйнує його життя: разом із хворим сином, гувернанткою та домашнім вчителем вирушає у Богом забутий готель на хорватському порубіжжі, сподіваючись, що це вирішить усі його проблеми.
![Вежа через [ó]](https://bookking.com.ua/upload/catalog/644239400/644239387/t_thumb_60213_900_900_0_0_auto.jpg)
