Замовлення тимчасово не приймаємо. Проводяться технічні роботи.
«Гімн демократичної молоді» — шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись.
До збірки увійшли найвідоміші прозові твори автора — «Воццек» та «Острів КРК», а також роман у новелах «АМтм», мозаїчна будова якого, безумовно, потішить любителів складно структурованого письма. Химерна проза Іздрика адресована передовсім досвідченим, інтертекстуально компетентним читачам, але її неприборкана мовна стихія здатна захопити й неофітів.
Початок повномасштабної війни вплинув на всіх нас, залишивши відбитки в житті кожного українця і водночас закарбувавши слід — історію пройденого в той час досвіду.
Влітку 2022-го письменниця Ірена Карпа, проконсультувавшись із психологинею Ларисою Волошиною, започаткувала онлайн-курс «Терапевтичне письмо», де допомагала учасницям проговорювати пережитий біль та виплескувати емоції у власноруч написаних історіях. Ці заняття виявилися корисними та ефективними, тож Ірена продовжила працювати в напрямку творчого терапевтичного письма і заснувала курс «My Story», під час якого запропонувала студенткам попрацювати над досвідом, пережитим під час повномасштабної російсько-української війни. На курсі учасниці писали твори, в яких ділилися власними історіями чи історіями близьких людей, створюючи оповідання на основі реальних подій. Усвідомивши, що ці тексти справді варті уваги, Ірена Карпа загорілася ідеєю: «видати збірку текстів не професійних письменниць, а “звичайних героїнь у надзвичайних обставинах”».
Так з’явилася збірка короткої прози «Я не знаю, як про це писати». Це історії проживання російсько-української війни, які, художньо переосмислені та втілені в оповідання й есеї, звучать розмаїто, але є голосами одного спільного досвіду. «Говорити, розповідати, радитися вголос зі своїми — це те, що тримає нас у найскладніші часи, — каже Ірена Карпа. — Ці історії — якраз такі». Письменниця пояснює, що терапевтичне письмо здатне звільнити: сміхом, проговоренням, фіксацією емоцій та подій, виплескуванням гніву й ненависті, а чи любові та вдячності, збереженням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати. В кінці збірки Ірена Карпа пропонує читачам також спробувати записати власну історію або просто свої думки. «Бо хто, як не ви, є головним героєм вашого життя?» — каже вона.
Втілювати ідею в книжку Ірені допомагала редакторка та упорядниця Жанна Капшук. «Ця збірка — ніби розмова, що має свій рух: від думок про дім — через почуття розгубленості, запитань і невизначеності — через ухвалені рішення та пошук стійкості — через втрати і біль та важкі переживання — через пошук світла у темряві — через сміх крізь сльози або сміх завдяки гумору — до пошуків шляхів до себе та свого відновлення», — ділиться Жанна.
До збірки увійшли твори авторок-учасниць курсу письма Ірени Карпи «My Story»: Анастасія Нарольська, Анна Гольдін, Анна Сєдих, Анна Софіна, Вікторія Герасимчук, Вікторія Климок, Вікторія Степаненко, Галина Чепурко, Ганна Підлісна, Дарина Зерній, Дарія Солодовник, Ірина Шмигельська, Каріна Армлос, Катерина Компаненко, Катерина Науменко, Ксенія Яценко, Ксеня Лук’яненко, Марина Лазовік, Марія Карапата, Надія Бадло, Наталія Крайнюк, Наталка Ремез, Ніла Ревчук, Оксана Кравець, Оксана Левчук, Оксана Тунікова, Олеся Філіпенко, Ольга Дмитренко, Ольга Сауленко, Поліна Біляєва (Polina Biliaieva), Поліна Воронова, Христина Живогляд, Яра Мудра (Ярослава Матвєєнко).
Олександр Михед почав писати книжку «Позивний для Йова» у перший день широкомасштабного вторгнення, що трапилося на восьмому році російсько-української війни. Автор працював над книжкою протягом тринадцяти місяців, писав про те, що пережив разом із дружиною, про своїх батьків, які майже три тижні були в Бучі під час окупації. Про те, як змінюємося ми, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі — болючими тригерами, а певні відчуття та емоції — такими, які хочеться забути, але й водночас запам’ятати назавжди.
Ця книжка не є винятково рефлексією автора, радше навпаки: він зібрав й виклав думки і переживання багатьох українців протягом першого року вторгнення. Українці, як і колись старозавітний Йов, нині проживають жахливі втрати. Як ми втрачаємо найрідніших друзів і домівки? Як змінюються українські діти і яку постпам’ять матиме наступне покоління? Врешті — хто кожен із нас у цій війні?.
Павло Паштет Белянський пише короткі, але проникливі історії про життя та смерть очима працівника ритуальних послуг. Павло написав книжку після кількох років роботи на кладовищі — він був співвласником контори з виготовлення пам’ятників. Замальовки про живих і мертвих, про неймовірне кохання й нестерпну дріб’язковість, про образи й прощення нікого не залишають байдужими. Філігранний стиль, щирість, реалістичність оповіді не відпускають читача аж до останньої сторінки. Збірку покладено в основу фільму «Я працюю на цвинтарі», сценарій до якого написав також Белянський. Зараз Павло «Паштет» воює в одній з бригад ЗСУ старшим стрільцем штурмової роти.
Дистопічне суспільство, у якому заборонено слово «Я», а люди не мають імен. Лячні й темні часи доведеного до безглуздя егалітаризму. Постіндустріальний світ, що з вершин технологічного поступу скотився у прірву примітивної диктатури та покірних мас, де індивідуальність — це гріх, а вільнодумство — злочин.
Проте один юнак наважився думати не так, як усі, прагнути знань, недоступних іншим, та кохати за власним вибором. Він учинив злочин, за який карають смертю: вийшов за межі задушливого «Ми», повстаючи проти системи, у якій народжених літати змушують плазувати...
