Ми тебе любимо, Зайчику
Уявіть, що ви написали книгу про людей, яких колись називали друзями. Ви розповіли в ній те, що думали про них, не надто переймаючись тим, чи сподобається їм правда. А потім одного дня під час презентації вашого роману ці самі люди викрадають вас, садять у крісло, зв’язують і змушують вислухати власну версію подій. Саме з такої абсурдної, моторошної й водночас майже казкової ситуації починається «Ми тебе любимо, Зайчику» Мони Авад.
Саманта Гезер Меккі, або просто Сем, уже не та самотня студентка, яку ми пам’ятаємо з першої книги. Вона написала роман, що отримав схвальні відгуки критиків, і тепер вирушає у презентаційний тур. Здавалося б, минуле залишилося позаду, а Сем нарешті отримала визнання. Але її колишні подруги, загадкові «Зайчики», зовсім не готові забути те, як письменниця описала їх у своїй книзі. Вони викрадають Сем і вирішують, що настав час розповісти правду. Або принаймні свою версію правди.
Тепер Сем стає вимушеною слухачкою. Зв’язана і з кляпом у роті, вона спостерігає, як одна за одною «Зайчики» беруть до рук сокиру й починають розповідати історію свого союзу. Про те, як вони знайшли одна одну, відкрили незвичайні творчі сили та створили своє перше творіння. І саме тут роман перетворюється на дивну подорож у світ, де мистецтво перестає бути просто мистецтвом.
Мона Авад знову занурює читача в атмосферу темної академії, але цього разу робить її ще більш сюрреалістичною. «Зайчики» живуть за власними правилами, а творчість у їхньому світі набуває майже фізичної форми. Натхнення стає одержимістю, створення перетворюється на щось небезпечне, а межа між прекрасним і моторошним поступово зникає.
Найцікавіше, що цього разу ми отримуємо можливість поглянути на «Зайчиків» не очима Сем. У першій книзі вони здавалися дивною, майже карикатурною компанією багатих студенток, які живуть у власному світі. Тепер вони отримують право говорити самі. Але чи означає це, що їхній версії можна довіряти? Саме питання довіри стає однією з головних тем роману. Кожен персонаж має власне бачення подій, власні образи й причини виправдовувати себе. І чим більше «Зайчики» розповідають, тим складніше зрозуміти, де закінчується правда і починається вигадка.
Особливо химерним стає голос Зайчика-творіння. Його оповідь зовсім не схожа на звичайну людську мову. Вона дивна, трохи моторошна і водночас напрочуд запам’ятовувана. Завдяки цьому книга ще сильніше нагадує темну казку, у якій створене одного разу може отримати власну волю. За всією цією сюрреалістичною історією ховається дуже людська тема. Що відбувається, коли бажання створити щось прекрасне стає сильнішим за здоровий глузд? Де проходить межа між творчістю та одержимістю? І чи може мистецтво залишатися прекрасним, якщо воно народжується зі страху, болю та бажання контролювати інших?
Це історія про дружбу, суперництво, образи, мистецтво та бажання бути почутим. Сем уже написала свою версію історії, але тепер «Зайчики» вирішили написати власну. І чим довше вони говорять, тим сильніше читач замислюється, кому насправді можна вірити.
Бо іноді найстрашніше не те, що ти створив щось живе. А те, що воно пам’ятає, хто його створив.
