Скільки б доказових історичних досліджень не виходило, а зрушення у колективній пам'яті здатна спричинити лише уґрунтована на міфології белетристика. Адже колективна пам'ять важко піддається науковій корекції. Тільки якісна художня література здатна формувати національну свідомість як продукт колективної пам'яті.
Неперевершеним майстром такої історичної прози і був легендарний Іван Білик. Кожен його роман руйнував безліч чужих, часом ворожих, міфів, натомість створюючи власний Український Міф, спростувати який досі ніхто не спромігся. Білик чудово знав болгарську (й староболгарську) мову, довгий час жив у Болгарії і мав доступ до місцевих бібліотек і архівів. Саме тому його бачення історичних подій і персонажів завжди обґрунтовані й логічні. Наприклад, всі ми звикли думати, що Олег "Віщий" був неодруженим і не мав нащадків. А Білик в "Похороні богів" показує, що й княгиня Ольга, й Асмус зі Свенельдом, були його дітьми. Що Ольга до Болгарії має лише те відношення, що була одружена з опальним болгарським князем Владимиром, після страти якого почала претендувати на болгарський трон. Саме тому її онук (а не син!) Святослав і хотів зробити своєю столицею Преславу, мовляв, там середина землі моєї. Всім нам з дитинства втовкмачували, що "Віщий" Олег помер від укусу чорної змії (чорної! у Києві?), а Білик стверджує, що таки від деревлянської стріли...
Безліч спростованих міфів, на уламках яких постає його видиво Києва за часів від Олега до Володимира! Часів, коли варяги, загарбавши Київський стіл, трансформували державу Кийовичів за зразком імперії франків. І коли постала історична необхідність зректися старих і рідних богів на догоду новому грецькому богу.
