Вони зустрілися в університетській аудиторії: він викладає грецьку, вона слухачка курсу. Він поволі сліпне. Вона втратила голос, але намагається заговорити. Вони з цікавістю придивляються одне до одного.
Невдовзі обоє розуміють, що їх об’єднує ще й глибший біль. Вона кілька місяців тому втратила і матір, і право опіки над восьмирічним сином. Йому досі болить дорослішання між Кореєю та Німеччиною, він живе в стані розірваності між двома культурами й мовами й у страху втратити незалежність.
Поступово вони зближуються — їхні голоси переплітаються з дивовижною красою, коли обоє рухаються від темряви до світла, від мовчання до подиху й вираження.
Не звикай до речей, до людей, до місць. Тут немає сенсу будувати дім, саджати дерево, народжувати сина. Усі звідкись приїхали, всі кудись урешті-решт поїдуть…
Це могла би бути історія Шпіцбергену як закинутого краю, що хоч де-юре і належить Норвегії, та все ж де-факто не належить нікому, такий собі зал очікування, де люди закохуються, працюють, ходять у бари, та за якийсь час збирають речі і їдуть далі. Це лише зупинка на шляху, не кінцева. Втім Максиму Беспалову вдалося перетворити свій репортаж про тижневу мандрівку на своєрідне освідчення в любові до місця, розташованого так далеко від звичного нам світу.
Максим блукає поселеннями архіпелагу, буквально таки підбираючи розкидані там шматки історії. Ось тут колись жили українські гірняки, які приїздили на заробітки, а вже за рогом — так зване Сховище судного дня, в якому зберігаються зразки насіння на випадок катастроф. Тут усім містом зустрічають сонце після полярної ночі, і водночас тут так самотньо, що турист видається найкращим другом.
Шпіцберген може бути дуже різним. Може дивувати, закохувати та розчаровувати. У цій книжці Максим змалював історію Шпіцбергену — його минуле, сьогодення та, можливо, навіть майбутнє — через історії українців, яких доля звела з цим місцем. Це історія українського Шпіцбергену.
Після втрати любої сестри чотири роки тому Саванна Літчфілд животіє, утім не живе. Зараз їй сімнадцять, як і Поппі, коли тієї не стало. А біль від втрати дедалі нестерпніший. Коли терапевт пропонує дівчині навколосвітню подорож, щоб зарадити втраті, Саванна зголошується неохоче, узявши мимохіть щоденник, який їй залишила Поппі.
Кейл Вудз злиться. Колись найперспективніший хокеїст юніорської ліги, він уже не спроможний ступити на лід. Він ціпеніє від спогадів про старшого брата, якого не стало торік. Коли батьки записують хлопця в поїздку за кордон, усе його єство опирається, утім він їде. Поки Кейл і Саванна прямують шляхом зцілення, то разом знаходять розраду у світлі, яке дарують одне одному. І що осяйніше це світло, то швидше їхні розбиті серця видужують і складаються до купи.
Друзка за друзкою.
