Одвічне почуття, котре мов вірус влучає в людей різного віку, статку, становища, не минає й людей в рясах, у церквах і монастирях. У сюжетній лінії роману «Чорні морелі» лежить романтичне кохання улюбленця Митрополита Андрея Шептицького, семінариста духовної семінарії Святого Духа Йосифа Кладочного та Аделі Ліщинської. Попри важкі випробування долі, вони пронесли його у своїх серцях, залишивши кохання непорочним, вічним та величним.
Ми живі, поки ми віримо
Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…
Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?
Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.
Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце?
«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході.
У цій історії – не хронологія подій, це – сповідь перед обличчям болю про рік війни. Це істрія невисловлених почуттів. Несказане про переживання, вибір і рішення. Апофеоз віри в людяність. Намагання навіть у знесиленні підтримати всіх, кому нестерпно...Емоційна сповідь на перетині часу.
«Скандал» — це нова збірка оповідань письменниці й поетки Людмили Таран.
Тексти, зібрані у цій книжці, — це своєрідна археологія пережитого: дисидентство, (не)прийняття себе та свого походження, своєї сексуальності, «неправильних» почуттів. Самі ж тексти вибудувано на контрастах: курйози і трагедії, батьки і діти, любов і смерть, війна і мирне життя.
Авторка постійно розхитує читача на емоційних гойдалках, гартуючи тим самим витривалість, силу й любов до життя.
Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя.
Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені… Але що станеться, якщо про них заговорити вголос?
Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефону, що слугує ліхтариком, дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей.
