Замовлення тимчасово не приймаємо.
Якщо Марґарет Тетчер прославилася як Залізна Леді, то Даля Грибаускайте — як Сталева Магнолія. Волелюбна, прямолінійна, справедлива, з блискавичною реакцією і впевненим голосом — такою запам’ятали литовську президентку.
Чому Даля Грибаускайте відмовилася пити шампанське з Обамою? Як вона протистояла енергетичному тиску Росії й не вітала Путіна з каденцією? Як «захистила» Німеччину й змогла переконати у зворотному Трампа?
«Мрії мого батька» — перша книжка Барака Обами, який на час її виходу 1995 року був відомий лише як громадський діяч та перший в історії чорношкірий президент журналу Harvard Law Review. Саме цьому фактові, точніше, спричиненому цим фактом зацікавленню видавців до постаті Обами, Барак Обама завдячує своїм письменницьким дебютом, а книжка — визначеним, «замовленим», фокусом на його біографії.
Ця доволі докладна розповідь про молоді роки майбутнього політика, а згодом — президента США, є дуже нетиповою, далекою від стереотипів історією чорношкірого американця: дитинство у білій сім’ї матері та навчання у престижній школі, життя у далекій екзотичній Індонезії, а отже — від ранніх літ обізнаність з дуже різними суспільствами, відкритість до життя у дуже різних прошарках суспільства, довга і виснажлива історія стосунків із батьком, подорож до Кенії, зустріч і прийняття африканської частини свого роду.
Проте, парадоксальним чином, це універсальна історія про виклики модернізації і родинні травми, колоніалізм і самотність, в якій українські читачі можуть побачити значно більше знайомого, болючого, оплакуваного і гаряче обговорюваного, ніж можна було очікувати від американського автора.
1937 рік. Джордж Орвелл повертається до Великої Британії з охопленої війною Іспанії, де він одержав серйозне поранення в горло, та починає писати одні зі своїх найкращих творів. В той самий час десь в іншому куточку країни Вінстон Черчилль, який вже не раз за життя одержував бойові рани, веде свою чергову боротьбу: проти політики умиротворення агресора. Ці двоє ще не здогадуються, що їх насправді об’єднує.
Такі дві різні постаті — прем’єр-міністр, який гідно провів Велику Британію крізь жахи Другої світової, та письменник, автор культової антиутопії «1984». Вони ніколи не бачилися та жили цілком різним життям, однак, у них більше спільного, ніж здається. Обидва були авантюрними, сміливими та сповненими ідей, які випереджають час, — і обидва стали як ніколи актуальними в наші дні.
Журналіст Томас Рікс прослідкував, у чому полягає феномен величності Черчилля й Орвелла, як вони прийшли до визнання, яких помилок встигли наробити та про що застерігали майбутні покоління. А також те, як, попри політичні й світоглядні розбіжності, вони невпинно захоплювалися один одним. Автор подає у книзі все настільки чітко й майстерно, що відчуваєш невидимий зв’язок між двома долями цих легендарних постатей.
«Іноді ти просто мусиш робити свою справу», — так казав Скотту строгий батько.
«Іди, синку, пограйся з друзями», — хотілось би почути малому Джуреку. Однак він слухав тата й ішов складати дрова, вибирати каміння чи до ночі збирати лохину. Не найприємніші заняття, але вони «прокачали» впертість і наполегливість, вигартували характер майбутнього ультрамарафонця.
Як стосунки в сім’ї і хвороба матері вплинули на Скотта? Що змінилося в його житті завдяки рослинному раціону? Як він ледве не помер на 112 кілометрі під пекельним сонцем Долини Смерті? Як підготуватися до ультрамарафону й правильно розрахувати свої сили? Як залишатися людиною в такому виснажливому виді спорту? Про це та інше пише Скотт Джурек у книжці «Їж і біжи». А ще він як веган з понад 20-річним стажем пропонує рецепти збалансованих рослинних страв, які збирав по всьому світу й за якими готує сам.
Скотт Джурек — американський ультрамарафонець, мотиваційний спікер і веган, що перевернув уявлення про раціон спортсменів. У 2010 році встановив американський рекорд із добового бігу (майже 267 км за 24 год). Перемагав у низці змагань, зокрема двічі у «Бедвотері» (217 км по Долині Смерті, де спека сягала 50 градусів).
Є люди-епохи, а є люди — кілька епох. Такою особистістю був останній командир УПА Василь Кук. Він народився до Першої світової, пережив лихоліття Другої світової, розквіт і згортання діяльності УПА, потрапив у радянський полон і разом з Україною отримав омріяну свободу в 1991-му. Як сімейна скрута вплинула на його погляди? Коли він загорівся ідеєю збройної боротьби? Як пережив смерть братів Ілька й Іларія, яких стратили за українську державність? Як вибудовував мережу ОУН у Дніпропетровську й перебував у підпіллі на Волині й Галичині? Як продовжував тиху боротьбу в 1970–1980 роки й отримав «друге дихання» після незалежності? На всі ці питання відповідає історикиня Аліна Понипаляк.